Буча та Харків завалені трупами: звірства окупантів на українській землі

-

Читайте также

На вулицях, у провулках, на подвір’ях будинків, в саду… Україна перетворилася на кладовище просто неба, всіяне тілами мирних жителів і солдатів, українських чи то російських. Рештками тіл, яким необхідно привласнити номер та ідентифікувати, щоб репатріювати їх до ворожої країни та задокументувати воєнні злочини, вчинені російською армією.

Про це з дозволу автора «Українська правда» публікує переклад матеріалу, опублікованого у французькому виданні «Le Monde».

Французько-американський письменник Джонатан Літтель розповідає про моторошну роботу в моргах України, де зберігаються тіла вбитих українців та російських солдатів.

На вулицях України часто можна побачити фургони з цифрами 200 на шибках. Їхнє значення тут усім відоме: «вантаж двісті» – радянський військовий код, що на жаргоні означає транспорт із тілами вбитих солдатів.

Іноді усередині перебувають і цивільні; їх більше не розрізняють. Машини перевозять трупи з одного місця в інше, невтомно курсуючи між перевалочними пунктами на їхньому останньому шляху.

Коли наприкінці березня російські сили відступили з Київської області, вони, наче відлив, що оголює на дні раків та молюсків, залишили по собі трупи, розкидані майже повсюди: на вулицях, на дорогах, у дворах, у садах і на пустищах.

Їх сфотографовано журналістами, зареєстровано поліцією, а потім розвезено місцевими моргами для судово-медичної експертизи.

Морг Бучі, невелика біла будівля з однією-єдиною процедурною і без холодильної камери, виявилася моментально переповненою, і перед нею довелося припаркувати кілька авторефрижераторів.

Генеральний прокурор України Ірина Венедиктова (пізніше президент Зеленський її звільнив від виконання обов’язків) заявила, що хоче притягнути російські сили до відповідальності за воєнні злочини та злочини проти людяності за законами міжнародного права.

Однак, незважаючи на трупи, якими рясніють перші шпальти щоденних газет і телевізійні новини, це не так просто. Потрібно встановити безпосередню причину смерті та надати докази зумисного злочину, що не завжди є можливим через стан тіл.

У прокурорів та судмедекспертів колосальний обсяг роботи. І з російськими трупами – яких теж чимало – свої проблеми. Окрім труднощів матеріального характеру, що їх спричиняє труп, він є слідом, означенням, зміст якого – жах.

У травні на подвір’ї однієї будівлі в Києві я зустрічаю французьких фахівців із Інституту кримінальних досліджень національної жандармерії (IRCGN). Перша партія жандармів, яких відрядили сюди у квітні, щойно виконала свою місію і готується до від’їзду.

Чоловіки та жінки, всі в темно-синій уніформі, зі зброєю на стегні, укладають ящики штабелями поруч із вантажівками, пакують обладнання в металеві контейнери та збираються розібрати намет при лабораторії.

За ними весело наглядає Діма, молодий український прокурор, який, обмінюючись із ними жартами, п’є пиво і вважав би за краще, щоб і його прізвище, і це місце залишилися в таємниці.

«Ми працюємо на прохання української прокуратури, – пояснює мені полковник Франсуа Елар, командир підрозділу, під час довгоочікуваної перерви. – Ми кидаємо наші сили туди, де їхні фахівці безсилі».

Одна з його колег, судмедекспертка на цивільній службі та резервістка, підхоплює:

«Ми допомагаємо місцевим медикам проводити огляд – зокрема, з рентгенівським обладнанням. До наших обов’язків входить лише зовнішній огляд без розтину.

Загалом ми оглянули 200 тіл. Більшість сильно розклалися, поки лежали у землі, тому оглядати їх часом було непросто».

Ці трупи поділяються на три категорії: трупи спалені, трупи «підірвані» і понівечені осколковими снарядами, а також тіла з кульовими пораненнями – «цивільні різного віку», уточнює полковник Елар.

На 1347 загиблих цивільних, зареєстрованих поліцією Київської області на кінець липня, припадає від 50 до 70% загиблих від куль чи ручної зброї. Інші стали жертвами артилерійських обстрілів: похибка дуже значна, незважаючи на всі експертні висновки.

І багато кого ще треба буде ідентифікувати. За відсутності відбитків пальців, облич, а подеколи й голів залишається лише ДНК. Це і є основним внеском жандармів, які прибули в Україну з єдиною в Європі мобільною лабораторією секвенування ДНК.

Біла, чиста, компактна ця лабораторія містить все необхідне обладнання для секвенування в одному автомобілі.

«У всіх інших країнах, – пояснює мені офіцер, який відповідає за генетичну дактилоскопію, – зразки привозять до лабораторії, тоді як ми можемо її (мобільну лабораторію) надіслати і зробити все на місці, як було у випадку з катастрофою літака Germanwings (2015-го року) або з терактом у Ніцці (2016-го). Це набагато швидше і набагато зручніше».

Ідея зібрати ДНК людей, які заявили про членів своєї сім’ї, які зникли безвісти, спала на думку віцемеру Бучі Михайлині Cкорик-Шкарівській. Вона попросила французів їх секвенувати, пояснює інший жандарм – полковник, який відповідає за ідентифікацію особи.

У пластиковому наметі він показує мені, як посмертний зразок ДНК (що його взяли в трупа) можна порівняти з прижиттєвою базою даних ДНК (що її взяли в сімей тих, хто зник безвісти).

На екрані ряди цифр, акуратно розбиті на стовпчики, по одному рядку на кожну жертву, з 21 генетичним маркером. Це останні, максимально абстрактні сліди того, ким були ці люди до того, як їх так жорстоко вбили.

Їхні конкретніші сліди, тобто самі тіла, переповнюють морги. Але потрапити туди в Україні надзвичайно непросто, а фотографувати там практично неможливо. Правова система тут украй обмежувальна, і це нормально. Ми з фотографом Антуаном д’Агата змогли переконатись у цьому ще до війни.

В рамках проєкту виставки, присвяченої Бабиному Яру (нині це засипана яруга в Києві, де 100 тисяч євреїв, комуністів, солдатів і мирних мешканців було страчено нацистами між 1941-им і 1943-ім роком) ми спробували задокументувати київський морг №1, що розташований поряд із ним.

Нам довелося витратити кілька годин на переговори з головним лікарем і задіяти всі наші зв’язки, перш ніж нам дозволили зробити кілька нечітких знімків. А про холодильні камери, які вже тоді були заповнені вщерть, не могло бути й мови й поготів.

З початком війни «ні» стало категоричним: Антуан, який у березні вкотре зробив спробу, отримав беззастережну відмову, яку трохи пізніше телефоном почув і я. У Бучі все починалося так само, але французькі жандарми зрештою пустили нас усередину.

Поки ми терпляче чекаємо за невеликою спорудою, ми помічаємо шість металевих нош з чорними або білими пластиковими мішками. Вони мирно лежать на сонці, переповнюючи весняне повітря солодкуватим запахом розкладання.

Мішки не надто щільно закриті. Нога в чорній кросівці, вкрита тонким шаром піску, і червона, ніби мармурова, плоть голої щиколотки визирають з-під застібки-блискавки.

Коли нам нарешті дозволяють увійти всередину, від запаху, що просотує все довкола, аж дух забиває.

Нас зустрічає ще зовсім молодий медик, Сергій, який лише три роки тому закінчив школу. У нього коротка стрижка, досить масивне тіло та довгий білий пластиковий фартух – його можна прийняти за помічника м’ясника на скотобійні.

У коридорі на ношах чекає своєї черги пожовклий старигань із ногами в синіх плямах. У палаті інший лікар закінчує розкривати грудну клітку жінки, яка померла своєю смертю.

На другому столі лежить зовсім зелене і наче оплавлене тіло, яке було нещодавно ексгумовано.

«Цивільний, убитий російськими нацистами», – пояснює Сергій. Він дозволяє Антуану сфотографувати його, якщо не буде видно обличчя.

Посеред грудної клітки покійного зяє велика діра, «діра досить велика, щоб там помістився кулак, за умови що це невеликий кулак і за бажання його туди запхати», як писав Гемінгвей у своїй «Природній історії мертвих».

Небіжчику з обличчям, вкритим щетиною, має бути близько 50. Його широко розплющені очі на лиці, спотворенім передсмертною гримасою і розкладанням, надають йому розгубленого вигляду. Ніби він все ще дивується тому, що з ним сталося, коли уламок снаряда перебив йому спину.

Навколо Києва майже всі трупи, які лишили по собі російські війська або закопали українські волонтери в садах, палісадниках чи братських могилах, уже давно було вилучено, віддано на експертизу і, якщо їх вдалося ідентифікувати, поховано знову.

Буває, виявляють ще одне-два тіла, заховані їхніми вбивцями на військовій базі чи в лісі.

Проте зі звільненими у травні селами навколо Харкова, на північному сході країни, ситуація інакша. Тамтешні мешканці поволі повертаються, щоб розгребти руїни своїх будинків, і все ще регулярно знаходять трупи. І щоразу розгортається ціла вистава: поліція, військові, прокурори, судмедексперти, журналісти.

Коли у травні 2022-го року я оглядаю зруйновану вулицю села Вільхівка, від якого лишилися руїни, на півдорозі між Харковом та новим фронтом біля Старого Салтова, натовп наприкінці маленького провулка вказує: там щось відбувається.

Перед воротами будинку, зрешеченими осколками, близько десятка журналістів – британців, італійців, японців – чогось чекають, обливаючись потом під шоломами й бронежилетами.

На подвір’ї собака обнюхує ноги чужинців, кури нервово дзьобають бетонну підлогу, старий на лавці з розлогою білою бородою, спираючись руками на тростину, привітно вітається з новоприбулими.

Небіжчик за воротами, у курнику. Неподалік від нас також чатують два судмедексперти в синтетичних червоно-білих комбінезонах.

«Тут не можна проїхати, треба перевірити, чи не заміновано тіло», – пояснює один із них, вказуючи на трьох хлопців у бронежилетах із логотипом ДСНС, цивільної оборони.

Метод розмінування у цих фахівців досить кустарний: вони прив’язують мотузку до ноги трупа, виходять із курника, просять, щоб журналісти відійшли убік до стіни, і сильно смикають за мотузок. Нічого не вибухає, і ми можемо підійти подивитися.

Небіжчик в уніформі лежить на соломі посеред курника. Його ноги нібито цілі, кисті, роздуті й зелені, заховані під пахвами; від голови, поїденої гниттям, мало що залишилося, крім черепа.

Червоно-зелена пляма на соломі вказує, де він лежав до того, як його витягли. Ніхто, мабуть, не знає, чи український це солдат, а чи російський. Українець – за кілька годин повідомлять поліцейські, які супроводжували нас цього дня.

Господар будинку, Олександр, не настільки в цьому впевнений. Під час російської окупації він хотів залишитися вдома, «але мої жінки плакали, і ми пішли». Тіло знайшов брат сусіда за кілька днів до його повернення.

«Я вам скажу по секрету. Це був перевдягнений росіянин. Форма на ньому була українська, але я чув, що на ньому знайшли російський жетон».

Що стосується російських трупів, то їх ми зрештою побачимо, і в чималій кількості.

Одного дня ми відвідуємо харківський морг. У дворі люди, плачучи, забирають тіла своїх близьких, викладені в ряд просто на бетонній підлозі за великою пластиковою завісою, щоб відвезти їх у фургонах на цвинтарі та нарешті поховати.

Як завжди, директор моргу, великий повний чоловік із лисою головою, категорично забороняє нам фотографувати. Пізніше я дізнаюся, що він сам на дозвіллі – талановитий фотограф-аматор, знімає на павільйонну фотокамеру в студії, як колись.

Під час нашої розмови я помічаю солдатів у глибині двору. Поряд із ними на землю звалено кілька чорних мішків. Облишивши директора, я прямую спілкуватися з ними.

Антон та його товариш Вадим на прізвисько Літо очолюють невеликий загін військово-цивільного співробітництва, який трохи займається гуманітарною допомогою та багато – трупами.

Перед нами, в мішках, знайдені загоном російські солдати, про яких судмедексперт моргу має тепер скласти висновок: туди буде занесено ім’я загиблого, якщо його можна встановити, або хоча б всі його особливі ознаки, список його особистих речей, а також дані аналізу ДНК.

Антон виконує свої обов’язки так, ніби він працює на скотобійні – без жодних емоцій: «Вони для мене, як таргани. Не більше, не менше».

Тим часом його колега Літо безперервно розмовляє телефоном. Якоїсь миті мені стає зрозуміло, що він намагається знайти фотоапарат. «Наш зламався, – пояснює Антон, – а він нам потрібен для складання звітів».

«Ви знаєте, – м’яко вставляю я, киваючи головою на Антуана д’Агата, який неподалік від нас явно згорає від нетерпіння, – у нас є дуже хороша камера. І дуже хороший фотограф».

Антон робить великі очі: «Серйозно?». І після короткої розмови – рибка в сітці.

Так Антуан перебирає на себе роль судового фотографа під керівництвом фахівця в синьому комбінезоні, який тримає йому голови та кінцівки небіжчиків, даючи йому точні вказівки: етикетка на мішку, потім обличчя, профіль, деталі.

Їх всього дюжина: п’ять на подвір’ї, а решта під великим наметом. Робота триває майже дві години, і трупи не найсвіжіші. Від деяких залишилися лише безформні шматки плоті, розірвані на частини вибухом. Один з них, який виглядає краще, як і раніше, у вовняному светрі з чорно-білим візерунком, що підходить для гірськолижного курорту.

Що стосується офіцера Герасимова В. О., у якого на шиї красується ланцюг з хрестом і перстнем, то він настільки розклався, що на його черепі не лишилося плоті.

Запах стоїть огидний; це не те, до чого можна звикнути. Від масок жодної користі, але згодом привчаєшся дихати ротом, перекриваючи ніс зсередини. Це трохи допомагає.

На одному з тіл видно татуювання, досить хитромудрі малюнки в олдскульному стилі чорною фарбою. Видно, що в них було вкладено багато часу, зусиль та грошей. Судмедексперт недбало розтирає ганчіркою покриту жирною землею шкіру, щоб Антуан міг краще їх роздивитись.

Коли труп сфотографовано анфас, лікар підводиться і, схопивши його за ногу, перевертає розгонистим жестом. Нога відривається повністю і залишається в руці. Антуан продовжує сумлінно знімати без зайвих питань.

«Чому він загинув?» – запитую я Літо, який абсолютно серйозно мені відповідає: «Він загинув тому, що він прийшов окупувати нашу країну».

Наступного дня Літо показує нам місця, де він виявив російських солдатів. Навпроти руїн автозаправки, що тоне в зелені, на під’їзді до харківської кільцевої на «острівці безпеки», засадженому білими та жовтими квітами, розрито велику яму.

У машині Літо розповідав нам про своє навчання: підполковник, професіонал, який викладав військову топографію з 1999 року. У березні, оскільки сам він був занадто старий, щоб вирушити на фронт, він заснував цей підрозділ разом із Антоном.

Стоячи над ямою, Літо докладно розповідає нам про небіжчиків, яких було там знайдено:

«У березні росіяни прийшли сюди, на околицю міста. Вони обстрілювали нас звідси. І коли вони йшли, вони кинули тут своїх загиблих. Треба сказати, зробили вони це за всіма правилами: тіла були загорнуті в брезент та пластик».

Поки ми оглядаємося, з боку міста стає видно ракетну установку «Град», яка на великій швидкості проноситься повз нас у напрямку до фронту, гримаючи і піднімаючи величезну хмару пилу.

Асфальт усипаний уламками, кулями, порожніми гільзами – слідами боїв, які точилися, коли росіян було відкинуто назад. Трохи далі, серед квітів, ще одна могила, поки не розрита, з табличкою, на якій фарбою написано українською: «Тут закопаний окупант».

Повернувшись до Харкова, ми приєднуємося до Антона у морзі: тіла, які ми бачили напередодні, потрібно транспортувати до холодильного потяга, щоб відправити до Києва.

Залучені для цього водії швидкої допомоги без зайвих церемоній вантажать їх у свої машини, які для цього не призначені. Вони змушені абияк звалювати їх поруч із стаціонарними ношами посеред ящиків із медичним обладнанням.

«***** (блін!), цей важкий. Напевно, підполковник», – бурчить один із хлопців.

«****** (трясця!), ні, вони всі такі важкі, навіть солдати», – скаржиться інший, тягнучи по асфальту черговий труп.

Повантаживши трупи, невеликий конвой вирушає у бік однієї з промзон у межах міста. Машини трясуться розбитими дорогами між старих будинків, часом пошкоджених бомбардуваннями.

Потяг стоїть на занедбаних коліях у потаємному місці: шість сірих вагонів, які раніше використовувалися для перевезення м’яса. Єдиний відкритий вагон заповнений чорними та білими мішками – не менше сотні. Частина мішків луснула, ми бачимо фрагменти тіл, зведене судомою обличчя.

Пандуса немає, під двері вагона кладуть кілька піддонів, до яких швидка допомога припарковується задом.

Антон і Літо вдягають сині латексні рукавички та залазять у крижаний вагон, щоб допомогти підняти мішки. Потім пакети кидають абияк один на одного, і вони важко падають з глухим стуком.

Робота ця повільна та виснажлива. Водії швидкої допомоги, які не допомагають, стоять осторонь, курять та розмовляють. Холод вагона, на щастя, трохи пом’якшує запах.

«Коли ви їх відправляєте до Києва?» – «Не знаю. Це Київ вирішує».

У Києві за всі ці російські трупи відповідає Діма, привітний молодий прокурор, який також співпрацює з французькими жандармами. Він людина балакуча, експансивна, весела, а іноді й зла.

Коли ми вперше зустрілися в травні у дворі будинку, де жандарми готувалися до від’їзду, він одразу показав мені у своєму телефоні серію фотографій різних звірств: цивільний, що евакуюється з Перемоги, з трьома кулями в спині, розстріляні на дорозі сині «Жигулі», в яких була сім’я з чотирьох осіб, двійко з яких – діти, тощо.

Там також було багато російських трупів.

«Російська свиня, російська свиня, російська свиня», – повторює він англійською, гортаючи зображення.

Діма тоді був дуже засмучений: у нього в Києві застрягло 30 рефрижераторних вагонів, набитих російськими тілами, і це коштувало йому понад 100 літрів дизеля на день – чимала проблема за умов нинішнього «дефіциту».

«Я направив три запити до Міністерства оборони Росії, щоб вони їх забрали. Але вони ніколи не відповідають. Напевно, з політичних причин. Вони не хочуть виплачувати компенсацію сім’ям, не хочуть реєструвати нові втрати. Поки всі ці хлопці залишаються зниклими безвісти» – як моряки з «Москви», все чудово».

Наприкінці травня, поки я перебуваю в Харкові, ситуація вирішується, коли Зеленський дізнається про неї і лютує: Росія нарешті реагує, і обмін відбудеться за чотири-п’ять днів на кордоні, в місці, яке тримається в таємниці всіма зацікавленими сторонами.

«Обмін був «all for all, всі на всіх», – пояснює мені Діма, коли я зустрічаюся з ним через кілька днів у тихому районі Києва за маленьким столиком коло винного бутіка з вишуканими напоями.

Цмулячи охолоджене просекко, він трохи занурюється в деталі:

«Взагалі, «всі на всіх». Але, наскільки нам відомо, у них досі багато тіл у Росії та на окупованих територіях. Ми повернули близько 1800 тіл. 1098, за розтинами яких я спостерігав особисто, плюс 500, якими керували словацькі експерти, які приїхали нам на допомогу, плюс 200 з чимось проводяться іншою українською групою».

Значна частина інформації залишається конфіденційною. Але Діма показує мені серію фотографій, зроблених усередині поїзда, де експерти в масках та білих костюмах беруть зразки ДНК із заморожених трупів за допомогою електричного дриля.

Коли я знову зв’язався з ним на початку липня вотсапом, він був набагато менш балакучий. Діма чекає на подальші накази, але все, що стосується обміну, каже він мені, стало надзвичайно делікатним після постачання американцями HIMARS та гаубиць M777.

«У росіян через вас великі втрати?»

Він вагається, потім відповідає сардонічним перифразом: «Ти дуже розумна людина».

Я намагаюся поставити інше запитання: «Вагони, які я бачив у Харкові, були відправлені до Києва?».

Та ж відповідь.

«Ви готуєте новий поїзд?»

Та ж відповідь.

Я розумію, що більше нічого від нього не доб’юся, проте вагони й надалі наповнюються. І, здається, вони ще довго не спорожніють.

Джонатан Літтель, «Le Monde».

Як повідомляла група «ІС», комісія ООН підтвердила страти російськими окупантами у Бучі.


Інформація — одна з граней війни! Підписуйтесь на аккаунт «Інформаційного спротиву» в Twitter — посилання на наші ексклюзиви, а також найрезонансніші новини України та світу.

Свежее

Франція поставить Україні гаубиці Caesar: відомо про терміни

Франція збирається передати Україні ще шість гаубиць Caesar. Про це заявив міністр оборони Франції Себастьян Лекарню в ефірі LCI...