Війна почалася з моменту набуття Україною Незалежності — міністр у справах ветеранів Юлія Лапутіна

-

Читайте также

Лапутіна Юлія Анатоліївна, генерал-майор запасу, кандидат психологічних наук. Працювала заступником начальника Центру спеціальних операцій «А» Служби безпеки України, заступником начальника Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБУ. На її рахунку багато складних операцій з виявлення та усунення антидержавних проявів та небезпек.

Про це пише Цензор.NET.

З квітня 2014 року захищала Незалежність України в районі проведення антитерористичної операції, у вересні того ж року очолила оперативну групу СБУ.

З серпня по грудень 2020 року Юлія Анатоліївна – генеральний директор Директорату комунікації та інформаційної політики Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

У грудні 2020 року Юлія Лапутіна призначена на посаду Міністра у справах ветеранів України.

– Вітаю, Вас, пані Юліє! Жінка – старший офіцер, яка керує підрозділом у зоні АТО, – це досить унікальне явище на сьогоднішній день! Тому перше моє питання: з чого почалася Ваша війна?

– Якщо брати мілітарний аспект, то з 13 квітня 2014 року, а якщо безпековий та державотворчій, то війна почалася з моменту набуття Україною Незалежності, і вона триває й сьогодні.

– З яких подій безпосередньо почався військовий етап?

– Все почалося з мого рапорту на звільнення, коли вплив російських спецслужб на всі внутрішні процеси в СБУ став очевидним. Ця бюрократична процедура має достатньо тривалий термін, і поки я звільнялася, у країні відбулися кардинальні зміни – Революція Гідності, зміна влади. Офіцери, які повернулися до служби, запросили мене, мотивуючи тим, що буде дуже «гаряче», тому я потрібна у строю.

З проявами сепаратизму ми стикалися ще у дев’яності роки в Криму. Я розуміла, що відбуваються серйозні речі, тому без зайвих питань повернулася.

12 квітня 2014 року нас викликали у штаб антитерористичного центру і повідомили, що буде проводитись антитерористична операція, тому потрібно вирушати, але куди саме – нам не повідомили.

13 квітня на ІЛ–76 ми вилетіли у зону проведення так званої антитерористичної операції. Дві доби ми перелітали з одного аеродрому на іншій – без сну, у ситуації повної невизначеності. Теплих речей ніхто з собою не брав, бо нам говорили, що їдемо ненадовго. У літаку було багато військових, представники профільних департаментів Служби безпеки, штабу АТО і спецпідрозділу «Альфа». Всі у бойовому спорядженні, навіть із службовими собаками. ІЛ–76 приземлився на воєнному летовищі під Харковом, ми пересіли у автобуси і вирушили до Ізюму.

– На початку війни Ви брали участь у звільнені Слов’янська. Коли остаточно прийшло розуміння, що все це серйозно і надовго?

– У квітні, коли ми перебували на оточеному Краматорському аеродромі, всі мої колеги із Служби безпеки, Нацгвардії, усвідомлювали, що є можливість звільнити Слов’янськ, і пропонували керівництву реальний план. На жаль, хаос в управлінні призвів до того, що це не відбулося. Коли ми вилетіли з аеродрому гелікоптерами до Києва, то, чесно кажучи, сподівалися що нам нададуть можливість доозброїтися, повернутися назад, і здійснити план по звільненню міста набагато раніше. Однак, коли ми повернулися в Київ, то отримали інформацію, що колона з «альфівцями» та підрозділами Нацгвардії потрапила у засідку в Семенівці. Ми перед цим неодноразово повідомляли в штаб, що там противником готується засідка, оскільки володіли відповідною оперативною інформацією. На прийняття рішень ми не достатньо впливали, хоча інформацію повідомляли завчасно. Місцеве населення, коли дізнавалось, що ми – військові спецпідрозділів української армії, дуже нам допомагало. На початку війни люди нам довіряли і хотіли якнайшвидше звільнити від російської пошесті свої населені пункти і міста, але… сталося те, що сталося.

Наступний мій виїзд в зону АТО був безпосередньо у розташування військового угрупування у населеному пункті Довгеньке за декілька днів після того, як наші війська звільнили Слов’янськ. Ми здійснювали зачистку міст від диверсійно-розвідувальних груп противника.

Перше емоційне усвідомлення війни у мене сталося, коли на Краматорському летовищі під час зльоту вибухнув гелікоптер. Спочатку ти не розумієш усієї небезпеки, просто чутно хлопок, і з гвинтокрила починає йти дим. Страшне почалося, коли здетонував боєкомплект. Льотчику ціною власного здоров’я вдалося відвернути машину таким чином, щоб ракети не влучили у багатоповерхові житлові будинки. У той момент я спілкувалася з іноземним журналістом поруч із блокпостом.

Після вибуху почався щільний обстріл. Я служила у підрозділі «Альфа», і добре розумію що таке захоплення терористів або звільнення заручників. А тут відбувалось зовсім інше – справжня війна, і до цього складно бути готовим, навіть для добре навченої людини. Ти починаєш швидко думати: де знайти якесь укриття, щоб сховатися від обстрілу. «За машиною?» «Ні, там паливо, і це небезпечно!». Миттєво прокручуєш інші варіанти. Люди реагують по-різному – хтось ховається, хтось біжіть, а були і такі, які казали: «Юля, навіщо тобі бронежилет, віддай мені!». 

Того дня ми остаточно переконалися, що відбувається, зовсім не АТО. Ми почали телефонувати нашому керівництву та пояснювати, що в умовах війни потрібні інші дії та засоби.

Про те, що відбувається військове вторгнення РФ свідчило ще багато фактів. Наприклад, коли ми працювали у звільненому Слов’янську по зачистці міста від ворожих ДРГ, то у приміщені школи № 4 знайшли лабораторію з виготовлення вибухівки. Вона була професійно облаштована, як, до речі, і ворожі блокпости.

Ворог свідомо та помірковано готувався до вторгнення в Україну. У приміщеннях, які терористи облаштували під штаби, ми знайшли багато ліків та військових запасів. Противник правдами і неправдами залучав місцевих до своїх агентурних мереж, тому наша задача була відпрацювати так, щоб звільнити місто не тільки від мін та вибухівки, а й від агентури російських спецслужб.

Місцеве населення у переважній більшості нам допомагало, і я була вражена потужною українською ідентичністю, хоча попередні стереотипні уявлення були геть інші.

Імперська Росія демографічно та інформаційно намагалася змінити ситуацію на користь «руського міра». Сили, які вкинула на Донбас вже сучасна Росія, були дуже потужними: від підтримки політичних партій до громадських організацій із псевдоактивістами, але насправді, за цими вивісками ховалися осередки «руського міра».

Незважаючи на російський вплив і ризик для життя, місцеві, особливо сільське населення, нас підтримували. Довіра громадян до влади і влади до громадян сприяє національній безпеці і є важливим її фактором. На початку війни ступінь довіри людей до військових був дуже високим. Ми добре відчували це у буремному 2014 році, коли за допомогою місцевого населення, на цілком законних підставах, виявляли осіб, які діяли проти державності та територіальної цілісності України. Люди бачили результати нашої роботи, і це ще більше підвищувало ступінь їх довіри. Ми разом прагнули одного – звільнити Донеччину від загарбників. Навіть сьогодні я вважаю, що це цілком можливо було зробити на початку війни. 

Як повідомляла група «ІС», міністр у справах ветеранів Юлія Лапутіна вшанувала пам’ять захисників України.


Інформація — одна з граней війни! Підписуйтесь на аккаунт «Інформаційного спротиву» в Twitter — посилання на наші ексклюзиви, а також найрезонансніші новини України та світу.

Свежее

Білорусь створює підрозділи операторів ударних БПЛА

Ситуація на півночі України залишається незмінною, водночас білорусь і надалі підтримує російську агресію. Про це розповідає Радіо Свобода. «У складі прикордонних...