Українську націю вигадав Австрійський генштаб: історики спростували міф пропаганди РФ

-

Читайте также

Міфологема про те, що українці – це нібито спецоперація Австрійського генштабу, була запущена російською пропагандою ще в 1914 році, пише «Укрінформ».

Суть міфу

Як стверджує російська пропаганда, до початку ХХ століття українців як нації не існувало, всі жителі «юго-востока Российской империи» були «малоросами» – молодшими братами православних «великоросів». «Український вибух», який стався на початку ХХ століття – це результат спецоперації Австрійського генштабу, який «штучно насаджував українську мову» і фінансував діяльність Михайла Грушевського та інших українських політиків з метою послабити Росію як одного з головних ворогів Четвертного союзу в роки Першої світової війни.

Цю тезу і нині намагаються просувати промосковські пропагандисти від Дмитра Табачника та Анатолія Вассермана до Володимира Соловйова та Володимира Путіна. Останній ще в лютому 2020 року в інтерв’ю ТАСС заявив, що «особливо український фактор почав розігруватися напередодні Першої світової війни австрійською спецслужбою».

Реальний стан речей

Існування цього міфу є віддзеркаленням російського шовіністичного бачення українців і їхнього місця в історії. До початку ХІХ століття Російська імперія взагалі не звертала увагу на будь-чию національність: для тогочасної Росії панівним принципом була ідентифікація людей переважно за віросповіданням, через що українців та частину білорусів автоматично зараховували до «православних» і вважали «своїми», «безпечними» на відміну від католиків-поляків чи іудеїв.

Але в першій третині ХІХ століття до Росії доходить європейська тенденція визначення національності за мовною ознакою та інтерес до вивчення фольклору, спровокований науковими роботами німецьких фольклористів братів Грімм, які мали в Європі чималий резонанс. У 20-х роках ХІХ століття в Україні з’являються перші фольклорні експедиції, до яких Російська імперія ставиться досить поблажливо – перші дві збірки Михайла Максимовича «Малороссийские песни» 1827 року та «Украинские народные песни» 1834 року вийшли в Москві.

Більше того – після першого польського повстання у 1830-1831 роках російський уряд сам ініціює такі дослідження – згадаймо участь Тараса Шевченка в роботі Київської археографічної комісії в 1845-1847 роках. Одним із завдань роботи таких комісій, особливо на  теренах Правобережної України та Білорусі, на які претендувала Польща, було науково довести, що тут здавна жили не поляки, а «исконно русские люди».

Взагалі, епіцентром українського відродження у першій третині ХІХ століття став навіть не Київ, а Харків, де з’явився перший український журнал «Український вісник», де діяв перший український письменник-сентиметаліст Григорій Квітка-Основ’яненко, чиї твори українською мовою любила слухати російська імператриця. І навіть перші серйозні дослідження українського фольклору були розгорнуті професором харківського університету Ізмаїлом Срезневським (до речі – етнічним росіянином).

Що цікаво, в цей же час на теренах Австрійської імперії, до якої входила Галичина та Буковина, навпаки, всі національні потуги мали суттєво жорсткіші обмеження. Навіть перший західноукраїнський альманах народною мовою «Русалка Дністровая», виданий у 1837 році силами членів гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, в Буді, був практично весь одразу ж заарештований і до 1848 року не поширювався.

А тим часом на теренах Російської імперії інтерес до народної мови, народних традицій, підтримка з боку освіченої української інтелігенції та рух «хлопоманів» сприяли пробудженню українців не лише як «этнографической диковинки», але і як політичної нації, яка дбає про культуру та освіту. Наприкінці 1850-х років силами студентів Київського університету Святого Володимира та інших навчальних закладів починають (до речі, за підтримки етнічного росіянина Миколи Пирогова, який тоді обіймав посаду попечителя Київського навчального округу) з’являтися недільні школи для простого люду з українською мовою навчання, по всій Україні виникають «Громади», які на перше місце ставлять розвиток українства. Все це сприймається серед українців із таким ентузіазмом, що починає викликати занепокоєння в російського уряду. І Росія починає закручувати гайки: 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, яким заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, а 1876 року – Емський указ, який витісняв українську мову з публічного простору.

На противагу цьому після революційних подій «весни народів» 1848 року на теренах Галичини та Буковини починається поступова лібералізація і відродження національного життя. Тому, в умовах, коли в Російській імперії українське слово було заборонене, інтелектуали з Наддніпрянщини знаходять оптимальний вихід – друкуватися на Галичині. Найвідоміші твори Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» побачили світ у львівському часописі «Правда», на Галичині друкувалися і Леся Українка, Олена Пчілка, Володимир Самійленко. Фактично, Австро-Угорська імперія в цей час допомогла зберегти і розвинути модерну українську літературу, яка тоді народжувалася, але лише тому, що в Росії це було зробити неможливо.

Цікавий і інший факт: саме в цей час Російська імперія почала всіляко підтримувати москвофільський рух на Галичині. Підписуючи Емський указ, Олександр ІІ дав розпорядження «Підтримати газету «Слово», що видається в Галичині в напрямку, ворожому до українофільства», призначивши їй постійну субсидію» (від руки в указі було дописано «1.000 руб. із сум ІІІ жанд. від. В текст заключення не вводити, а тільки мати в уяві»). Величезні суми на підтримку москвофільства отримувало від царату і Галицько-Русько благодійне товариство, особливо на початку ХХ століття, коли його очолював депутат Держдуми граф Володимир Бобринський.

Олександра Бахтуріна, сучасний російський історик, посилаючись на Архів зовнішньої політики Російської імперії, повідомляє: «У 1909 році міністерство внутрішніх справ і міністерство фінансів прийняли рішення про регулярне виділення коштів на допомогу прикарпатським росіянам. Щорічно виділялося 60 тис. руб. і 25 тис. руб. [за запитом керівників відповідних відомств]. У 1911-му Петро Столипін (прем’єр-міністр) відпустив одноразово 15 тис. руб. на вибори до австрійського парламенту. Звісно, йшлося про допомогу організаціям москвофільської орієнтації». Не дивно, що кількість моквофільських видань в Австро-Угорщині зростала. До того ж, багато газет і брошур, виданих за російські гроші, роздавалося безкоштовно, часто навіть серед неграмотних селян – щоб довести інвесторам популярність видань.

Попри це, в ідеологічному протистоянні «москвофілів» та «народовців», які були за Україну, у Галичині останні отримали ідеологічну перевагу. І в Російській імперії, коли на межі ХХ століття, а надто після революційних подій 1905 року, почалося послаблення цензурних утисків щодо української мови, літературне та громадське життя, завдяки «галицькому тилу», мало на що спиратися. Саме тоді в підросійській Україні активно утворюються культурні товариства, з’являються осередки товариства «Просвіта», при яких працюють народні хори, аматорські театри, хати-читальні, з’являються перші українські політичні партії.

До речі, цікаво порівняти розвиток української політичної ідеї на межі століть у Галичині та підросійській Україні. Якщо в Галичині перша українська політична партія (Русько-українська радикальна партія) була проголошена в 1890 році, то перша українська політична партія на Наддніпрянщині (Революційна українська партія) з’явилася в 1900 році. І говорити про якесь домінування чи «спецоперацію Австрійського генштабу» не випадає, оскільки це був процес взаємовпливів і взаємодоповнення: Русько-українська радикальна партія виникла у Львові на базі радикальних молодіжних (драгоманівських) гуртків, що постали в Галичині в кінці 1870-х років під впливом уродженця Гадяча Михайла Драгоманова, а ідеологом РУП став один із фундаторів українського самостійництва Микола Міхновський (теж із Полтавщини).

З вибухом Першої світової війни Росія знову почала наступ на українство: було припинено легальний вихід української преси, унеможливлено діяльність українських політичних, кооперативних, освітніх організацій, на засланні опинилася низка чільних українських діячів, у тому числі й визнаний тогочасний лідер національного руху історик Михайло Грушевський. А окупація Галичини і розпочатий там терор знищили і «тилову базу українства». Як, до речі, і значне коло москвофілів, шокованих поведінкою «братів-одновірців».

Здавалося, «українське питання» вкотре поховано імперською владою. «Здавалося, українська справа остаточно загинула. Здавалося, що російському уряду можна вже з повним правом танцювати танець дикунів над трупами загиблих ворогів, яким уже ніколи не воскреснути», – писав про тогочасні настрої наприкінці 1918 року історик та громадський діяч Костянтин Лоський, батько героя-крутянина Ігоря Лоського.

Для того, щоб виправдати свої дії і вкотре довести собі й всьому світові, що України та української мови «не было, нет и быть не может», у 1914 році російською пропагандою була запущена міфологема про те, що українці – це спецоперація Австрійського генштабу, щоб розколоти Росію. Особливої популярності цій тезі серед монархістів та українофобів надавав Український легіон Січових Стрільців, який воював на боці Австро-Угорщини.

Народження і розгортання міфу

Взагалі в часи Першої світової війни українці, розділені імперіями, опинилися по різні боки барикад. І будь-яка спроба налагодження комунікації для припинення кровопролиття чи відродження українського життя на звільнених від росіян територіях трактувалося російською пропагандою як ворожі провокації та підтвердження теорії про австро-угорську змову, а спроба чинити спротив – як небачений злочин. «У той час, коли перші роти чехів, сербів, руських галичан здавалися, як істині слов’яни, своїм братам-росіянам, – у цей самий час «українці» точили свої багнети для братовбивчої різанини», – обурювався в серпні 1917 року фактом існування Українського Легіону Січових Стрільців головний шовіністичний орган столиці – газета «Киевлянин».

Ось які «факти» наводить історик доби УНР Осип Гермайзе, цитуючи донесення «об организации шпионажа в Австро-Венгрии против России по данным Котрразведывательного отделения Штаба главнокомандующего армиями юго-западного фронта»:

«Німці виписали із Буковини біля 80-ти шкільних вчителів-«українців» з метою вести пропаганду серед російських полонених, уродженців Малоросії. Серед цих вчителів особливо варто відзначити колишнього вождя Української Соціал-Демократичної партії в Буковині Безпалька, який знайомить полонених із вченням соціалізму і має серед них велику популярність. Для зручності ведення пропаганди всі полонені малороси розміщені в окремих бараках, де їм читаються лекції на малоросійському наріччі. Полоненим постійно нав’язується думка, що вони не російські піддані, а держави «Української», яка завдяки німцям має бути виділена із складу Росії».

«Гаврилко і Дорошенко говорили полоненим, що Україна має відділитися від Росії за сприяння Німеччини та Австрії та утворити окрему державу під назвою «Україна» на чолі з якимось німецьким принцем».

«Австрійці не обмежуються українською пропагандою лише серед полонених, але ведуть таку і серед населення зайнятих ними місцевостей Волинської губернії. З цією метою ними, між іншим, відкриті школи з викладанням українською мовою у Володимирі-Волинському, Луцьку та деяких поселеннях Володимиро-Волинського повіту».

І, як висновок: «Суть українського руху зводиться до відокремлення Малоросії від Російської імперії та утворення з неї самостійної політичної одиниці», а тому, на думку автора донесення, «український рух в Росії всіх відтінків і напрямків є течія антидержавна». А раз так – «враховуючи загрозу представників українства і після війни продовжувати свою антидержавну діяльність, всім місцевим властям належить посилити наскільки можливо спостереження за розвитком українського руху і всіма законними засобами своєчасно запобігати, зупиняти і переслідувати всякий злочинний його прояв».

Що до лютого 1917 року і вдавалося успішно втілювати в життя. Сприяли цьому і неосвіченість у загальній масі українського селянства, і значний вплив Російської православної церкви, яка виконувала роль головного пропагандиста та секретної поліції в одному флаконі.

Але в лютому під тиском революційної хвилі російський цар Микола ІІ зрікся престолу і «тюрма народів» почала тріщати по швах. Хоча сила інерції ще діяла: тоді, як у Петербурзі уже відбувалися масові демонстрації, в Києві на день смерті Тараса Шевченка 10 березня (26 лютого за ст. ст.) російська адміністрація не дозволила навіть скромної церковної панахиди – все обмежилося, за свідченнями Михайла Грушевського, тим, що «в захисті для галицьких і біженецьких дітей було уряджене маленьке дитяче літературне свято, на котрім зібралось трохи інтелігенції».

Саме тому, коли 17 березня (4 березня за ст. ст.) 1917 року була утворена Українська Центральна Рада, про цей факт той же самий «Киевлянин» (українських газет у Києві на той час просто не було) повідомив  кількома словами і то лише на другій сторінці, серед іншої побіжної «хроніки». А про повернення до Києва Михайла Грушевського, який 27 (14 березня за ст. ст.)  уперше головував на засіданні Центральної Ради, взагалі й словом не згадала.

Але вже за кілька днів усі імперські сили переживали когнітивний дисонанс. 1 квітня (19 березня за ст. ст.) у півмільйонному Києві відбулася 100-тисячна демонстрація, яка виразно продемонструвала українську силу, дала потужний поштовх до розгортання визвольно-національної революції, закономірним етапом якої стало проголошення повної державної незалежності України. Вона одразу ж отримала назву Перше Українське Свято Свободи, і це саме про неї Христя Алчевська написала свої відомі рядки: «Гей, не дивуйте, добрії Люде, / Що на Вкраїні повстало: / Що сонце правди, свято свободи / Нам із небес засіяло».

Свято Свободи розпочалося з Володимирського собору, де українські священники з Київщини правили панахиду за автором «Кобзаря». «На зібраний натовп з балконів та дахів довколишніх будинків «дощем» падають українські відозви. Близько 12 години панотці, відправивши панахиду, виходять із собору і освячують українські військові частини: Свято Вільної України розпочинається. Над ходою майорять більше 300 національних прапорів із написами на них – «Хай живе вільна Україна», «Хай живе на Вкраїні вільне козацтво», «Ще не вмерла Україна», «Слава Україні! Хай живе національно-територіальна автономія України», «Самостійна Україна з Вільною Росією», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі»: «Кожна військова частина київського гарнізону йшла з своїм синьо-жовтим прапором, також військові школи і школи прапорщиків», – як писав потім журналіст «Вістей з Української Центральної Ради».

А ось як згадувала про цей день Людмила Старицька-Черняхівська: «Сталось щось надзвичайне. Україна залила Київські вулиці й площі. Ті українці, про яких писав недоброї слави «Київлянін», що їх зовсім немає, висипали на вулиці і рушили стрункими лавами з своїми прапорами… Більшість людности зустрічала радісно цей надзвичайний похід. Слава Україні! Слава Україні!! – лунало навколо. Але були й чорносотенці, що неситим оком дивилися на цей несподіваний похід… «Позвольте, да что-же это, – озвався поводирь їх, – да ведь эти хуже жидов». Крилате слово облетіло все місто, всі з сміхом переказували його…».

Це був справжній шок, від якого весь російський імперський світ і газета «Киевлянін» оговтувалися довго. Принаймні в кількох найближчих номерах не було жодної згадки про багатотисячну демонстрацію, у якій взяла участь, нагадаємо, п’ята частина Києва, а відбулася вона за два тижні після початку діяльності Центральної Ради і на п’ятий день після повернення Грушевського. Лише в числі №86 від 31 березня (13 квітня), коли минуло вже практично два тижні від «Свята Свободи» на першій шпальті з’являється фейлетон А.Єжова «Враження. Майбутнє», де автор розгублено зазначає: «Досі ми звикли називати його (край довкола Києва – ред.) Росією. Виявляється ж, що це не так і ми живемо зовсім не в Росії, а в «Україні». В державі, якої ніколи не було, і тим не менше, воно народилося, як народжується казкова мрія в голові поета».

Щоправда, редакція «Киевляніна» (а якщо ширше – офіційна російська державна позиція) швидко оговталася від шоку і знову осідлала свого улюбленого коника про «німецькі та австрійські гроші» як єдину причину розвитку українського руху. Ось лише один із прикладів: реакція видання на повідомлення про те, що допомогові комітети Нью-Йорка передали Михайлу Грушевському на потреби галичан, виселених росіянами в часи Першої світової війни, 100 тисяч рублів: «Досить поширене припущення про німецькі та австрійські гроші в сучасному українському русі зовсім не пов’язане з безпосередньою передачею цих грошей тим чи іншим відомим нам керівникам руху. Доки немає точних фактів стосовно цих осіб, немає і права на небажані докори. Та це і не головне питання. Німецьке співчуття і гроші (згадаймо хоча б агітацію серед полонених малоросів та Союз визволення України) створюють тією чи іншою мірою (історія іще з’ясує, якою саме) сприяння німців корисному для них зростанню руху «українства». І в цьому відношенні обов’язок кожного росіянина, кому дорога батьківщина, виступити із справедливими і невідворотними докорами проти абсолютно усіх представників «українства» наших днів». І такі пасажі повторювалися з номера в номер, цементуючи російський пропагандистський міф.

З часом про це все потрохи почало забуватися. Але, починаючи з 2005 року (після Помаранчевої революції) теза про те, що «українську націю вигадав Австрійський генштаб» знову з’являється в російській пропагандистській риториці на всіх можливих рівнях. Активну роль у цьому зіграв відомий одеський інтелектуал Анатолій Вассерман. Ось, наприклад, фрагмент його інтерв’ю красноярській (!) інтернет-газеті у березні 2010 року:

«- Я теж читав, що «Україну», її міф – вигадали в ХІХ столітті при австрійському Генштабі.

— Не при Генштабі, військовим такого б не дозволили. Це – рівень політиків.

— Гаразд, обмовився, «Генштаб» зайве. Просто означимо, що австрійці.

Так, в ХІХ столітті там вигадали Україну, почавши зі східного схилу Карпат – Галичини, – де використали технології нацьковування росіян із росіянами. І досить успішно. Після чого ідею того, що Україна відрізняється від решти Росії, підхопили більшовики. Їм для всесвітньої реклами революції потрібна була вітрина: нація, показово звільнена із царської «тюрми народів». Ті національності, які справді виграли від Жовтневої революції – наприклад, корінні народи Півночі, – були малими і на вітрину не придатні. Років десять поспіль за незнання українського діалекту російської мови на Україні виганяли з партії, а це зламане життя. Ось такими мірами робили націю. Але, зауважте: щойно ідея «світової революції» послаблювалася, щойно з’являлася ідея мирного існування держав із різним укладом, насильницька українізація пригальмовувала. Це було при Джугашвілі і при Брежнєві.

— І за скільки у нас робиться нація на коліні?

— Півстоліття знадобилося австрійцям, щоб галичани перестали себе відчувати росіянами, і ще кілька десятиліть радянських зусиль».

А ось фрагмент із російського пропагандистського серіалу за романом Булгакова «Біла гвардія» 2012 року (де від Булгакова мало що залишилося). Початок грудня 1918 року, Київ оточений військами Директорії, нарада в штабному вагоні, яку проводить… манірний офіцер в австрійському однострої.

У тому ж таки 2012 році в російському науковому (?) журналі «Соціонауки» виходить дослідження «кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Центру порівняльних соціально-економічних та політичних досліджень ІСЕМВ ім. Примакова РАН» Ігоря Баринова «Українська доктрина в політиці Австро-Угорщини та генеза українського націоналізму», де один із головних висновків: «сформований та багаторазово закріплений австрійською державною пропагандою образ Росії як вічного недоброзичливця і супротивника України відіграв значну роль в тому, що український націоналізм, який часто набирав крайніх форм шовінізму, але загалом характерний і типовий для суспільного дискурсу середини – другої половини ХІХ століття, за дуже короткий час трансформувався у досить агресивну ідеологію».

Все це лише підтверджує думку, що російська агресія цілеспрямовано готувалася задовго до 2014 року. І, як і сто років тому, головна причина існування міфу про Україну й «Австрійський генштаб» – це намагання Росії виправдати свої імперські амбіції та територіальні зазіхання на Крим і всю Україну. А, як переконував сумнозвісний головний пропагандист Гітлера Йозеф Геббельс, сто разів повторена брехня із часом починає скидатися на правду. На що й розраховує Росія.


Інформація — одна з граней війни! Підписуйтесь на аккаунт «Інформаційного спротиву» в Twitter — посилання на наші ексклюзиви, а також найрезонансніші новини України та світу.

загрузка...

Свежее

Самолет Качиньского был взорван изнутри, — российский эксперт

Другого объяснения катастрофы самолета Ту-154, которая произошла 10 апреля 2010 года вблизи российского Смоленска, кроме как взрыв внутри, придумать...