Спецоперація зі звільнення Маріуполя від проросійських терористів: як це було

-

Читайте также

Французские «друзья Крыма» и Нагорный Карабах

25 ноября 2020 года Сенат Франции практически единогласно принял резолюцию «О необходимости признания Республики Нагорный Карабах». Инициаторами документа были...

День пам’яті жертв Голодоморів: що потрібно про нього знати

Сьогодні, 28 листопада, в Україні традиційно відзначають День пам'яті жертв Голодоморів. Він щороку припадає на четверту суботу листопада. Відзначають...

В Хабаровске под лозунгом «Прекратите аресты» прошла очередная акция протеста: полиция задержала троих

В субботу, 28 ноября, в российском Хабаровске прошла уже 21-ая субботняя акция в поддержку арестованного бывшего губернатора края Сергея...

13 червня українські військові спільно з підрозділами спецслужб провели операцію зі звільнення Маріуполя від проросійських терористів і сепаратистів. Про те, як це було, Укрінформ розпитав в учасників та очевидців тих подій.

Микола Побойний, помічник начальника Головного управління МВС України в Донецькій області:

— Навесні 2014 року я був заступником начальника міського управління міліції в Маріуполі, в мої обов’язки входило керівництво черговою частиною, штабом і кадрові питання. Коли проходили якісь збори, виступи міські, я перебував у черговій частині. Моїм завданням було своєчасно контролювати ситуацію і, якщо надходила команда, направляти на місце події співробітників і доповідати, інформувати обласний главк.

Які були відчуття навесні 2014 року? Знаєте, коли по всьому місту висять плакати і банери «Хай живе Росія!», а це початок березня, то було відчуття незрозумілої ситуації. Потім відбулися захоплення будівель та інше свавілля, і ніхто за це відповідальності на себе не брав. Абсолютно незрозуміло — що робити і як, тому що підтримки ні від кого не було. Особливо тривожно стало, коли в Слов’янську було захоплено міськвідділ міліції. У Маріуполі тоді посилювалися наряди, ми будували перші блокпости.

Перший дзвіночок пролунав у березні — спроба невідомих перешкоджати виїзду наших прикордонників на службу. Ми цих невідомих, чоловік 15, затримали і доставили до Приморського райвідділу міліції. Але потім їх суд відпустив, запобіжний захід не вибрав.

Потім 13 квітня було захоплення сепаратистами міськвиконкому, а 16 квітня — спроба захоплення нашої військової частини №3057 на проспекті Нахімова, яка підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ. 16 квітня був один загиблий — цивільний з числа нападників. Вони себе ідентифікували з «русскім міром» і нам погрожували, що «ось прийде русскій мір, підмога сюди вже з Росії виїхала, і тут буде все добре». Знаю, вони і до нашого начальника приходили на переговори і заявляли: «Все! Ставайте під наш прапор». А городян вони просто зомбували, чому наші бабусі-дідусі і виходили на їхні протести. Вони лякали населення Майданом, що «прийдуть бандери і всіх тут поріжуть, тому ставайте на захист своєї землі». І до цієї інформаційної війни ми, звичайно, були не готові, тому, на жаль, її програли.

А події тоді розвивалися швидко. Був такий епізод, коли сепаратисти отруїли наш наряд, який на БТРі пересувався, потім хлопців цих, 6 осіб, в полон узяли, і вони перебували в зайнятому бандитами виконкомі. На той момент приїхали наші військові, представники Міноборони, планували вже захоплення, штурм виконкому. Але знайшлися переговорники звідти і домовилися, що ніхто нікого не штурмує, що вони нам віддають полонених хлопців. Хлопців вони віддали, тільки зброю не повернули. У них там був дезінформатор, який сказав, що їх все одно штурмуватимуть, і вони почали все палити — і відділення Приватбанку згоріло, і виконком.

А 1 травня начальником нашого міського УВС був призначений Валерій Андрущук, його викликали з пенсії. Тоді у нас в поліції, звичайно, були і зрадники, які з георгіївськими стрічками ходили. Я не знаю, що там їм в «руском мірє» наобіцяли, але деякі співробітники відразу відкрито встали на ту сторону, вони були завербовані. Не знаю навіть, що їм пропонували, мені нічого не пропонували, бо знали мою проукраїнську позицію.

Навіть наші колеги з інших регіонів не розуміли суті того, що відбувається в Маріуполі, а ми не знали, що робити. Тому що, коли провели спецоперацію зі звільнення виконкому … Ми ж тоді нікого не ставили до відома, тільки Андрущук і штаб, який був у нього, знали деталі того, що відбувається, план, що і коли має статися при звільненні виконкому. Але наша патрульно-постова служба відмовилася виконувати цей наказ. Андрущук подзвонив до Києва тоді, бо ж від Донецька нічого було чекати, і йому дали установку доповідати про все відразу в міністерство і допомогу просити там. Тобто, патрульно-постову службу в Маріуполі повинні були повністю поміняти, мав приступити до служби зовсім інший підрозділ із Черкас. Тому що у нас, на жаль, занадто багато було зрадників, які діяли відкрито і не боялися про це заявляти, а інші були просто стадом, яке стояло і не виконувало нічого.

Але треба сказати, що нормальні люди з проукраїнською позицією в міліції були і тоді.

Коли 9 травня було захоплення будівлі міського УВС, ми перебували на третьому поверсі, а сепаратисти зайняли перший і другий, і ми їх не пустили на третій. У черговій частині на першому поверсі є кімната зберігання зброї, і те, що там було, вони захопили. На момент захоплення було десь 15 пістолетів і 7 автоматів. Але зброя була розібрана, одні деталі зберігалися в збройовій кімнаті, інші — зовсім в іншому місці цієї будівлі. Вони могли взяти кришку затвора, або раму, або ще щось, все було роз’єднане. А де зберігалася основна зброя, знав тільки я і ще одна людина. Так що те, що вони захопили тоді, було непотрібним.

Військові 9 травня йшли нам на допомогу, щоб відбити напад, вони були на БМП. Одна машина зламалася, і сепари її оточили. А потім наші хлопці, розвідники, які були в цивільному, разом з натовпом, вони зовсім вивели з ладу цю техніку, щоб сепари не змогли нею скористатися.

Звичайно, 9 травня тут була неконтрольована ситуація, багато людей навколо, будівля горіла… Не було єдиного керівництва. Адже затримали ж цих негідників, які штурмували, але потім відпустили. Хто це зробив, ніхто не знає.

Опісля вже усіх встановили, затримали, але потім обміняли. Тому що нам свої герої потрібні живими, не мертвими.

Підтримки від главку з Донецька не було тоді. Андрущукові так і говорили: якщо ти сам приймаєш рішення, то ти будеш і нести відповідальність, а ми допоможемо. Ось так.

Тому, думаю, завдяки позиції Валерія Миколайовича Андрущука і тому, що 16 квітня нашу військову частину не захопили, а 9 травня не здали міське управління міліції і не віддали зброю, в полон не здалися, Маріуполь, як останній форпост і встояв.

Я вважаю, що ситуація навесні була переломна, але тоді, коли вже багато хто зрозумів, що таке «русскій мір», коли тут усе почали грабувати, магазини палити, банки, просто люди тоді стали на захист свого міста.

А якби тоді міліція підняла руки і здалася, ситуація в Маріуполі була б, як у Донецьку зараз. І я не соромлюся це говорити.

Так, усі чекали якоїсь команди, але її не було. Все, що тоді відбувалося і всю відповідальність за дії міліції в Маріуполі, я підкреслюю, начальник міського УВС Андрущук узяв на себе, сказав, що буде так і ніяк по-іншому. Я вважаю, що з його приходом все змінилося в міській міліції, бо він продемонстрував свою проукраїнську позицію. А до нього підтяглися нормальні люди.

На той час у Маріуполі мав бути організований штаб АТО. Ось буквально 9 травня тоді на запланованій нараді в управлінні міського УВС і повинно було все визначитися. Керівником мав бути представник із міністерства оборони. Але нараду тоді так і не провели, не встигли створити цей штаб.

Був потім затриманий співробітниками СБУ один із наших колег з Лівобережного відділення поліції — начальник штабу, який, виявляється, напередодні 7 і 8 травня всі розвідував, дізнавався, доповідав, хто тут і куди у нас приїжджав, хто де, в яких кабінетах. Тоді всі знали, що в будівлі міського УВС майже нікого не буде, бо основна частина була на охороні громадського порядку в місті, на мітингу 9 травня. Тут залишалося тільки керівництво, кілька слідчих і співробітників відділу кадрів — близько 30 осіб. Тоді при захопленні міського УВС загинули наші маріупольські міліціонери Віктор Саєнко та Михайло Єрмоленко.

У того, що тоді відбувалося в цих захопленнях і організованих заворушеннях, однозначно простежувався російський слід. Брати Кузьменки, один із яких при «ДНР» став так званим «народним» мером, отримували, звичайно, інструкції з Росії. Тут, в Маріуполі, працювали їх інструктори «русского мира». І наших співробітників вони купували, тих, які георгіївські стрічки на той момент носили. Хто слабкий духом, хто ласий на гроші, того і вербували.

У тому, що відстояли Маріуполь, напевно, велику роль зіграла і позиція наших громадських об’єднань.

А коли саме будуть звільняти Маріуполь, ми знали, і допомагали військовим — вказували шляхи підходу, відходу, де зосереджені основні сили сепарів, збирали різну інформацію. Наші хлопці в цивільному всюди в місті ходили, все фотографували, малювали, позначали і передавали військовим. Також їздили в Бердянськ, де зустрічалися з «азовцями», з Мосійчуком.

Здорові сили в Маріуполі тримали зв’язок із військовими. Адже навколо міста тоді були наші блокпости, а всередині Маріуполя — інша влада.

Звільнення планували на іншу дату, але через якісь неузгодженості перенесли на 13 червня.

Звичайно, не повинні були піти з міста бойовики з банди «Чечена» зі своїм ватажком, але, видать, десь був витік інформації. Йдучи, бандити деякі ділянки на вулиці Грецькій замінували, поставили розтяжки. Основний їхній штаб розміщвався там у будівлі банку. Напередодні штурму міста «Чечен» пішов все-таки, і без зради тут не обійшлося.

Але особливо сильне почуття тривоги за Маріуполь було вже після його звільнення, в серпні 2014 року, коли на місто з боку Новоазовська рушили збройні формування. Ми знали, отримували інформацію. По-справжньому небезпечно стало, коли російські військові підключилися. Ось тоді переживали, звичайно, тоді, в серпні-вересні 2014 року, було страшно, а до цього — ні, навіть 9 травня.

Але, слава Богу, наші українські Збройні сили проявили себе, і добробати — «Дніпро», «Азов», ті, які лицем до лиця воювали.

Потім, завдяки В’ячеславу Аброськіну, якого призначили восени 2014 року головою обласної поліції Донеччини, тут було сформовано бойову ланку. Тоді і була створена справжня бойова поліція, міліціонери стали такими ж військовослужбовцями, вони мали навички поводження з вогнепальною зброєю — пістолетом, автоматом, РПГ, могли надавати першу медичну допомогу. Тоді настав порядок у місті. Адже недарма зараз Маріуполь вважається одним із безпечних міст України.

А зрадники в серпні, вересні та жовтні 2014 року понаписували рапорти і звільнилися з поліції.

Галина Одноріг, військовий волонтер, підприємець, голова громадської організації «Громадський рух Маріуполя», відома під псевдонімом Маша Українська:

— 1 квітня 2014 року мого брата призвали в прикордонники, він служив у Маріуполі, в нашій військовій частині, що на вулиці Червонофлотській. Тому я і була в курсі того, що робилося у нас в місті, власне, так я і стала військовим волонтером. Я все це знаю, все пройшло через мене: коли було захоплення бойовиками «ДНР», як брат перебував у військовій частині на Червонофлотській і як він не міг їздити додому, бо сусіди могли запросто його здати.

Я пам’ятаю, як військову частину, де служив брат, обстріляли «днрівці», і буквально на наступний день ми туди повезли допомогу. Хлопці попросили, тому що у них були поранені, вони не могли їх везти до лікарні в місто, бо місто було тоді, в кінці травня, під «днрівцями». Ось тоді ми уперше туди поїхали. Заклеїли газетами номери на машині і поїхали до наших прикордонників — завезли їм воду питну, яку вони попросили, продукти, вентилятори. Ось так почалася моя допомога.

У нас на той момент в місті була дуже непроста ситуація: центр захопили бойовики «ДНР», а на околицях були наші українські блокпости. І коли треба було через місто проїжджати, оскільки в Бердянськ бортом відправляли поранених, брат мені дзвонив і просив супроводжувати, щоб ніде не було «днрівців», щоб вони не натрапили на бойовиків у місті. І я на цивільній машині попереду їхала, а вже вони на військовій — за мною, везли поранених. А на околицях стояли наші — Нацгвардія, 79-а бригада, вже тоді, в травні, батальйон «Азов» сформувався, наші прикордонники були, аеропорт був наш.

У мене тоді стався такий епізод. Я ризикнула і пішла в сам штаб сепаратистів, у центрі Маріуполя на вулиці Грецькій. Там у будівлі банку були бойовики, а в корпусі інституту (Приазовського державного технічного університету (ПДТУ) — місцеві «днрівці». Вони там із кількох сторін зробили собі блокпости. Я туди прийшла і почала питати, що вони роблять у центрі міста, чому не виїжджають на блокпости, а лякають мирних жителів. До мене тоді з цього штабу вийшов натовп місцевих і почав кричати, що я провокатор. Вони немов зазомбовані були — очі скляні, розмовляти з ними марно.

Взагалі, ці орки після згорілих до цього виконкому і будівлі міського УВС зайняли ще кілька будівель у центрі. В машинах тоді з відкритими вікнами і зі зброєю їздили по місту. Був розгул справжнього бандитизму. Міліція в місті була, але вона нічого не робила, немов нікого не помічала. Наприклад, коли я їхала в машині з заклеєними газетою номерами, а в мене чорна тонована машина, наша ДАІ навіть не зупиняла. Вони просто боялися зупиняти і питати щось. Такий був хаос. Усередині міста — бойовики «ДНР», по околицях — українські силовики.

Що ще згадується? У кінці травня в мене син закінчував технічний ліцей, який розміщувався поряд зі штабом «ДНР», буквально за 200 метрів. Діти в ліцеї в травні не вчилися, ніхто туди не ходив, боялися «днрівцев». Але на випускний діти прийшли. І завуч ліцею вишикувала їх, включила Гімн України, і вони під боком у цього штабу «ДНР» заспівали «Ще не вмерла Україна». Я потім, як про це почула, у мене волосся стало дибки — якби дізналися бандити …

З приводу штурму 13 червня і звільнення Маріуполя — у мене своя версія. Напевно, вона не дуже сподобається, але скажу те, що знаю. Увечері, напередодні штурму, вся банда бойовиків покинула Маріуполь, всі вони вільно вийшли з міста — це була так звана банда «Чечена». Мені тоді місцеві жителі про це сказали. Швидше за все, вони пішли на Донецьк. А вранці наші штурмували тільки жменьку місцевих наркоманів, які примкнули до тієї банди «Чечена». Це правда, що нікому не потрібна. І хто повідомив бандитам про запланований штурм, невідомо.

Тому дату звільнення Маріуполя — 13 червня я не сприймаю повною мірою.

Ось влітку пішов наступ російської армії — «Гради», танки, все, як годиться. І вся ця орава йшла на Маріуполь. А у наших батальйонів — «Дніпра-1» і «Азова» — нічого важкого не було. У Маріуполі було все тихо і спокійно. Тобто, на нас наступають, але в місті ніхто нічого не робить. Військові самі нам казали, мовляв, куди ми з «калашами» проти танків підемо. Я так розумію, що це вкотре наше місто здавалося.

І тоді люди, які все це самі бачили, в серпні провели перший проукраїнський мітинг, на який зібралося більше тисячі осіб. На засіданні штабу оборони я попросила мера міста Юрія Хотлубея вивісити на вулицях українську символіку, щоб люди вранці прокидалися, виходили на балкон, і не питали, в якій країні вони живуть. Хотлубей дав команду, й у нас на всьому проспекті на кожному стовпі був український прапор. Це облетіло весь світ, а потім ми зробили живий ланцюг, і люди вийшли з дітьми, в вишиванках, поїхали на Східний. Тоді до нас приїхало з усього світу близько 100 кореспондентів, уперше в місто прибули представники ОБСЄ. І тільки коли цю подію висвітлив увесь світ, коли пройшло звернення до росіян, що Маріуполь — це Україна, не вбивайте наших дітей, наших людей, ми звернулися до матерів Росії із закликом забрати своїх синів, і ось ця акція дала результат. Буквально через день у нас була 17-а танкова, і росіяни зупинилися біля селища Широкиного, куди встигли дійти. Може, якби ми провели цю акцію раніше, то й росіяни зупинилися б раніше. І коли з нашого боку почали працювати танки, «Гради», артилерія, тоді цих орків і зупинили.

Олександр Магдаліц, юрист, очевидець подій, у 2014-му працював у міськраді начальником інспекції землеустрою:

— Коли 9 травня 2014 року бойовики штурмували міське управління УВС, я бачив, як деякі випадкові перехожі отримали поранення. На той момент я медичну допомогу надавати ще не дуже вмів і разом з деякими людьми, яких я просив допомогти, ми витягли з натовпу двох чоловік у карету «швидкої» допомоги. Я тоді для себе прийняв рішення працювати в Червоному Хресті.

У той час в місті був хаос і бандитизм. Вулиці були абсолютно порожні: жодного міліціонера, жодного даішника, нічого, по суті, не працювало, магазини розбиті, а по місту моталися люди, які полювали за машинами, щоб забрати або транспорт, або паливо. Це були новоявлені «активісти» з сепаратистських організацій, бойовики. На той момент вони відчували себе господарями міста. Тому що в будь-якому місті, особливо у великому, є якась кількість маргінального елементу, якому можна дати безконтрольну свободу, зброю і трохи грошей або еквівалент у вигляді наркотиків і алкоголю, і вони сміливо займуться бандитизмом. Що і сталося.

Транспорт працював всюди, крім центральної частини міста. Люди їздили на роботу, але в центрі було важко пересуватися, там були барикади, шини тощо. В центрі було небезпечно.

У Маріуполі тоді був бойовик на прізвисько «Чечен», а його «днрівці», захопили міську раду і намагалися навести там свої порядки. Ми, пам’ятаю, коли заходили у виконком, намагалися хоча б документи якісь винести, бачили, що там творилося. Більшість цих людей були або в алкогольному, або в наркотичному сп’янінні, в кабінетах валялися якісь матраци, все було повністю розбите. Десь вони навіть не спромоглися використати туалети, а використовували кабінети. Це було мало схоже на людську поведінку.

Ну, а місцеві шиномонтажники, які були добре налаштовані до бойовиків, допомагали їм будувати барикади і звозити шини, конструювати якісь загородження. І якщо придивитися до них уважно, можна було відразу помітити, що вони слабо організовані і явно не здатні дати відсіч. Тобто, мені здається, якби була протидія, вони б її не витримали. Як, власне, потім і вийшло.

Під час штурму штабу бойовиків 13 червня була велика хаотична стрілянина. І коли показали кількість затриманих людей — близько десятка — абсолютно не те, скільки там раніше було. Самого «Чечена» і його бандитів на момент штурму вже не було в місті. Вони безперешкодно покинули Маріуполь, ніхто їх не затримав. Було затримано кількох місцевих маргіналів, які в сланцях лежали, з якоюсь примітивною зброєю, якимись мисливськими карабінами.

Взагалі в бойовиків на той час у місті була якась військова техніка, БМП, але оскільки вони не вміли цією технікою керувати, її просто розбили. Ці БМП просто стояли, як загородження біля барикад, біля штабів бойовиків, інакше не використовувалися ніяк.

Коли 13 червня штурм закінчився, ми розуміли, що Маріуполь звільнили. Але ми ж то знали про Донецьк, тому не було якогось розслаблення і почуття перемоги. Було розуміння, принаймні у мене, що цей етап у нас пройшов, і Бог його знає, що буде далі.

Сьогодні я впевнений у Маріуполі, тут базується велика кількість військової сили, добре укріплені підходи до міста і досить багато підготовлених людей. І Маріуполь став більше налаштованим на відсіч.

Але ми розуміємо, що трапилося з Донецьком, з Горлівкою, з іншими окупованими містами, нам не хочеться такого в Маріуполі. Місто наше стало більш патріотичним. Здоровий глузд починає брати гору, люди розуміють тепер: у щоб вони не вірили, досить подивитися на те, що діється з захопленими містами. Думаю, це набагато серйозніше впливає, ніж пропаганда, просто наочно видно, що може статися.

Під час штурму 13 червня я вже був волонтером Червоного Хреста, пройшов на той момент курси і був потім на вулиці з аптечкою. Але постраждалих не було серед цивільних тоді, нікого.

У Маріуполі взагалі було помітно, що серйозних сил бойовиків не залишилося, було таке враження, що вони просто відпрацьовували чийсь сценарій.

У підсумку в місто повернулася українська влада, нам дуже пощастило.

Іван Станіславський, журналіст, фотограф. На той момент працював провідним економістом планово-економічного управління меткомбінату ім. Ілліча:

— Навесні 2014 року, особливо в травні, в Маріуполі було багато тривожних подій. Якщо загальний фон описати, це невизначеність, підвішений стан, Ми переживали, чим усе закінчитися — тим, чим в Луганську і Донецьку, чи буде інакше. Маріуполь тоді балансував. Звичайно, коли цей псевдореферендум 11 травня пройшов, здавалося, що ми стали ще на крок ближче до прірви.

Але коли побільшало наших військових у місті, коли наші блокпости навколо Маріуполя з’явилися, це дало якусь надію на те, що результат не остаточний і йде якийсь процес, що можна ще на щось сподіватися. Був важкий настрій, багато людей виїжджало з міста, кому було куди. Але нам із родиною нікуди було їхати, нам треба було залишатися і чекати.

Вся весна була напружена. Я тоді працював на північній околиці міста і з вікна міг чути вибухи і бачити клубки диму з боку Сартани.

А перед цим, у квітні, штурмували військову частину в Маріуполі, штурм відбили і, слава Богу, не здали зброї. Потім — зіткнення в міському УВС. Такі події — то в один, то в інший бік. То здавалося, що відбуваються якісь поліпшення, то навпаки.

Пам’ятаю, орки спалили міськраду, і ось це «днрівське» гніздо переїхало в іншу будівлю, на вулицю Грецьку. У нас, до речі, згоріла міськрада з того часу досі так і стоїть. Таке ось нагадування. Це парадоксально сьогодні виглядає. Багато грошей вклали в те, щоб оновити прилеглу територію — фонтан і все таке, а міськрада — як була спалена, так і стоїть. Навколо неї площу таку красиву зробили, а її завісили банером, який час від часу відривається і звідти видно згорілі вікна, обсипану штукатурку — така дисонансна картина.

Міськрада згоріла, коли там були «днрівці». Тоді пройшла чутка, що будівлю зачищатимуть, тому бандити підпалили навколо неї шини, які чадили кілька днів. І ось в один із цих панічних вечорів, по-моєму, загорівся верхній поверх, а потім запалахкотіла вся будівля.

Але до цього від «днрівців» міськраду звільняли, як мінімум, двічі. Я пам’ятаю, якось уранці побачив, що міськрада повністю оточена людьми в чорній формі і зі зброєю. Тоді пройшла інформація, що це батальйон «Дніпро» і він зачистив міськраду від сепаратистів, потім це підтвердилося. Але буквально через день, дуже швидко, військові пішли звідти, і прихильники «ДНР» знову зайняли будівлю. Що це було, така стратегія чи щось іще, абсолютно нічого не зрозуміло.

А коли в червні був штурм міста нашими військовими, виявилося, що всі ватажки цього бандитського угруповання, які були в Маріуполі, встигли виїхати. І закрадалися, звичайно, підозри: як же так, така операція була проведена, а результату — затримання цих бандитів — як би і нема. У підсумку, коли пройшло звільнення міста, показали кілька якихось алкоголіків затриманих … Був розрив між помпою, якою це все супроводжувалося і фактичними результатами.

А ще раніше, 15 травня 2014 року, офіційна міська влада Маріуполя разом із представниками бізнесу створили якийсь штаб і підписали меморандум про порядок і безпеки в місті. Він називався «Спільні ініціативи щодо забезпечення громадської безпеки в місті Маріуполь» і підписали його також представники силовиків, а з боку «ДНР» — так званий «лідер прихильників ДНР в місті Маріуполь», таккий собі Денис Кузьменко.

З цього документа нічого не зрозуміло було людям в Маріуполі — хто за кого. А було, звичайно, свавілля, як я вже казав. Я ось жив перед супермаркетом, у мене вікна на нього виходили, то одного разу вночі чую перестрілку і скрегіт якийсь. Виявилося, прихильники штабу «ДНР» виволочили банкомат, видерли його і ланцюгами тягли по асфальту.

Просто бандитизм в місті. Але, наприклад, Ахметов ніякої твердої позиції своєї до того, що відбувається тоді не висловлював. Хоча всі у нас розуміли вплив цієї людини на ситуацію, тобто, всі розуміли, як би він міг потенційно вплинути, які у нього важелі були. І ось відсутність його позиції тоді сіяла велике занепокоєння.

А взагалі запам’яталося, що в тих подіях навесні 2014 року людьми все-таки маніпулювали, ніхто цим не гидував, свідомо чи несвідомо. І, звичайно, була беззахисність людей, під загрозою опинилося все наше майбутнє.

І навіть після самого звільнення, коли начебто зачистили місто і почала працювати тут СБУ, когось затримувати, через кілька днів раптом на мосту підірвали машину з прикордонниками. Адже це сталося вже після звільнення.

І коли в серпні трапився прорив з боку Новоазовська, і коли митницю розбомбили, ось тоді, справді, був пік паніки. Тоді люди їхали. Хоча, здавалося б, Маріуполь розчистили, звільнили, все добре, але не було спокою. Ми були і зараз залишаємося в підвішеній ситуації. Звичайно, звикаємо до всіх умов. Але сьогодні вже хоча б, наприклад, по дорозі не обганяють тебе БТРи, або колона бронетехніки, вертольоти санітарні над містом не літають, солдат з автоматами на «Новій пошті» немає, гуркоту «Градів» не чути. Раніше був такий військовий фон по всьому місту, зараз його практично нема. І відсутність цих зовнішніх маркерів притуплює відчуття небезпеки, хоча я вважаю, що і сьогодні вона є, адже за кілька кілометрів — лінія фронту. І почуття тривоги особисто у мене залишається. І занепокоєння не тільки за ситуацію військову, а й за політичну, оскільки одне від іншого залежить. А у нас нема стабільності в політиці, тому може бути і подальший негативний розвиток подій.

Євгенія Ступник, психолог, працює в благодійному фонді «Карітас Маріуполь», в основному — в «сірій зоні», яка розміщена в безпосередній близькості до бойових дій:

— У період окупації Маріуполя «ДНР», десь із березня до середини червня 2014 року, я працювала в приватній будівельній компанії. Офіс наш був у центрі, і ми тоді працювали в скороченому форматі. Наші будні виглядали так: дзвінок від служби безпеки — потрібно йти, будуть якісь заворушення в центрі. І так ми працювали щодня: завжди напоготові. У місті панували хаос, криза і бандитизм. Кожен день щось погане відбувалося: або роззброїли наряд міліції, або намагалися захопити зброярні, або пограбувати якесь відділення банку. А ти ходиш на роботу і розумієш, що зовсім не захищений, що немає можливості викликати поліцію. Було дуже неспокійно.

А ось день звільнення Маріуполя я добре пам’ятаю, бо тоді була моя зміна, і я мала бути в офісі. Вранці, коли готувалася їхати на роботу, мені подзвонив начальник служби безпеки і дав «відбій», сказав, що на роботу ніхто не виходить, що центр оточений і йде операція. Ясна річ, страшенно переживали, що ж там відбувається. На той момент моя мама жила в центрі, вона подзвонила мені вранці і сказала, що у них стріляють і страшно. Я сильно хвилювалася, але вже після обіду мені повідомили, що можна виходити на роботу. Вийшла я, навіть підбори надягла, що зі мною траплялося рідко, але для мене це було свято.

Взагалі, з моменту звільнення міста з’явилася надія, що все тепер буде спокійніше. Що все вирішиться, прийдуть наші і наведуть порядок. І для мене особисто несподівано з’явилося відчуття позитивне, коли ти бачиш людину зі зброєю. Позитивне, бо ти знаєш, що людина зі зброєю на тебе не нападає, а захищає. До звільнення ставлеення до збройних у людей було зовсім інше.

У той день звільнення всіх, хто дзвонив в офіс, я вітала зі святом. Мене запитували, з яким, а я відповідала — з Днем визволення Маріуполя.

ДОВІДКОВО. Протистояння між українцями і проросійськими сепаратистами розпочалося в Маріуполі майже одразу після втечі з України президента Януковича й активізувалось після анексії Криму Росією.

16 квітня, проросійськими силами у місті було здійснено невдалу спробу захопити військову частину №3057. Військовослужбовці частини відкрили вогонь. У результаті щонайменше 19 нападників дістали поранення, а троє з них загинули.

Однак у середині квітня сепаратистам вдалося захопити Маріупольську міськраду і підняти над нею прапор терористичної організації «ДНР».

9 травня 2014 року група бойовиків під командуванням “Мангуста” спробувала взяти під котроль місцеве Управління МВС. Вони мали блискавично захопити будівлю, і водночас взяти в полон групу українських офіцерів із різних відомств, які зібралися в Управлінні на нараду. Проте план бойовиків не спрацював, як було задумано. За кілька хвилин до штурму в будівлю приїхав заступник командира 20-го батальйону тероборони Дніпропетровської області Сергій Демиденко. Почувши стрілянину, він підняв тривогу і вступив у бій. Демиденко загинув від кулі снайпера. У бою також загинули міліціонер Михайло Єрмоленко та начальник ДАІ міста Віктор Саєнко.

На захист будівлі УВС вирушив підрозділ Нацгвардії зі Львова. Під вогнем, який терористи вели прямо з натовпу, загинув 21-річний сержант Богдан Шлемкевич.

Підрозділ «Азов» вступив у бій з терористами в самій будівлі міськради та на підходах до неї. В ході бою загинув Родіон Добродомов. У бою в місті також загинув дніпропетровець з 20-го батальйону Олег Ейсмант. Диверсантам так і не вдалося захопити УВС, та будівля міськвідділу міліції була спалена.

Терористи заблокували кілька вулиць у центрі міста і захопили адмінбудівлі. Міліція, СБУ і прокуратура були повністю паралізовані, а чимало хто з силовиків уже готувався приміряти російську форму за прикладом своїх кримських колег.

Після подій 9 травня і фактичної втрати контролю над містом, Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому тоді перебували українські нацгвардійці, військовослужбовці Збройних Сил України, та півтори сотні добровольців із батальйону «Азов».

Остаточною датою початку визволення Маріуполя було визначено 13 червня. У спецоперації брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», дві роти спецбатальйону «Дніпро», дві роти Національної гвардії та спецназ МВС. Блок-пости на в’їздах до міста контролювали військові, допомога надходила також від членів «Правого сектору» та місцевих активістів.

Штурм розпочався о 5-ій ранку. У ході зачистки Маріуполя від проросійських найманців було ліквідовано їхні ключові опорні точки, знищено техніку та відновлено контроль над усіма захопленими спорудами, зокрема будівлею міської ради.


Інформація — одна з граней війни! Підписуйтесь на аккаунт «Інформаційного спротиву» в Twitter — посилання на наші ексклюзиви, а також найрезонансніші новини України та світу.

загрузка...

Свежее

Протесты во Франции: пострадали 37 полицейских. ВИДЕО

В ходе протестных акций, проходивших в субботу, 28 ноября, в 70 французских городах, 37 полицейских и жандармов получили ранения....

В столице Сомали смертник взорвал бомбу в кондитерской: есть жертвы

Террорист-смертник привел в действие мощное взрывное устройство в популярном кафе-кондитерской «Gelato Divino», в самом центре столицы Сомали Могадишо, недалеко от международного аэропорта. Взрыв произошел...

В «ДНР» прибыл гумконвой с вакциной из РФ

В т.н. "ДНР" из России наконец-то прибыл "гуманитарный конвой", который ожидали еще месяц назад. Однако, по информации представителей т.н. "МОЗ" "ДНР", в гумконвое, вместо...