Пресофіцер військової комендатури на території рф полковник Олексій Дмитрашківський в інтерв’ю для сайту “Інформаційний спротив” розповів про спілкування з цивільним населенням Курської області, про труднощі, з якими зіткнувся, та про те, як змінювалося ставлення місцевих жителів.
– Отже, скільки часу ти виконуєш завдання як пресофіцер військової комендатури на території рф? Розкажи, будь ласка, з чого почалася твоя робота, що було незвичним, у чому була різниця між роботою на території України та на території росії? З якими труднощами зіткнувся, як змінювалося ставлення місцевих жителів?
– На території рф я працюю більш як півроку. Почалось все з того, що, коли прибув в місто Суми, генерал-майор Едуард Москальов визначив, що ми працюємо із представниками засобів масової інформації. Взагалі на той момент в мене розуміння, що таке військова комендатура на території рф, ну, будемо казати відверто, не було.
Але те, що треба було працювати на території ворога, для мене була унікальна можливість спробувати деякі речі, про які мріяв і хотів це зробити ще в 2014 році.
Пам’ятаю, як був організований перший престур. В мене було 18 журналістів, вони їхали в двух броньованих машинах. Ми приїхали в місто Суджа. Виглядало воно тоді ще досить презентабельно на той момент. Пошкодженими було тільки дві будівлі в місті – це будинок культури і місцева адміністрація. Решта будівель в місті були цілі і неушкоджені.
В роботі з місцевим населенням відразу перше, що врізалось в слух – те, що всі вони казали: “Ми ні причьом, ми люди малєнькіє, ми в політікє нічєго нє понімаєм, война – ето політіка. А ми нічєго нє знаєм”, ну і так далі і тому подібне.
– Тобто “я не я і хата не моя”?
– Ну, на кшталт того. Але мені дуже хотілось почути, як кожен з них приймав участь в політичному житті країни. І як згодом виявилося, а було опитано 500 респондентів, із 500 лише один чоловік ходив голосувати за нині діючого президента рф. Тобто можна сказати, що ми зіткнулися з такою рабовласницькою системою, в якій люди не голосують, за них все вирішують їхні, будемо казати, “господа”. І їхня задача просто виживати, жити і щоб їх не займали і не зачіпали. До речі, я про війну в Україні почув дуже багато нового для себе, тому що для деяких з них війна взагалі почалася 6 серпня. Більшість з них вважала, що Україна розпочала війну ще в 2013-му році, напавши на Воронезьку область, дуже багато було закидів на те, що Донбас і Крим попросилися в склад росії, що ніяких там бойових дій не було, що люди самі провели референдум і від’єдналися від України. Тобто відчувалася така інформаційна бульбашка, в якій вони жили, і не знали правди поза цією бульбашкою взагалі.
– І що в такій ситуації ви мали робити?
– Було прийнято рішення про те, що ми маємо якось вплинути на дану ситуацію, проінформувавши людей про події з лютого 2022-го року, що відбувалось в Україні, в який спосіб це відбувалось. Після коротких зборів ми привезли свою фотовиставку, яку частково розмістили на постаменті там, де був пам’ятник Леніну і частково розмістили в школі-інтернат. Просто на першому поверсі на вікнах приклеїли наші світлини, які висять там і по сьогодні. Цікаво, що пам’ятник Леніну росіяни розбили FPV-дронами.
Також було долучено для роботи наш документальний фільм під назвою “По той бік миру”, який ми знімали силами ТРО Медіа. Але відразу, що впало в око, що люди, коли зібрані масово, не можуть дивитися такі матеріали. Вони бояться один одного, бояться висловлювати свою думку. Ми почали показувати фільм для невеликих аудиторій, а саме збирали по два, по три чоловіка. Деколи це був і один чоловік для того, щоб це було безперешкодно, щоб люди могли побачити і висловити свою думку. І це відразу принесло свої плоди, тому що люди, які дивилися по два, по три чоловіка, все-таки висловлювали свою думку і казали, що вони про це не знали, про події в Бучі, в Бучанському районі, що їм показували зовсім інакше і інше. Ну, відразу стало зрозуміло наше поле діяльності. Ми зрозуміли, що потрібно проводити інформування населення, поки є така можливість, поки немає доступу російських ЗМІ, російського телебачення в першу чергу, так як воно на них працює, як удав на кролика, будемо називати це так. І ми почали готувати новини російською мовою, назвали це “новості”. Слово “новості” взагалі унікально заходило – вони сідали, відкривали роти, вони чули знайоме слово, чули російську мову і сідали з задоволенням дивилися ці новини.
– Ці випуски новин готувались силами військової комендатури чи силами ТРО-медіа?
– До роботи військової комендатури долучився весь особовий склад ТРО-медіа, так як обсяг роботи на маленький колектив з трьох чоловік був непід’ємним. Спікером новин був Тарас Березовець, який досконало володіє російською, англійською, українською мовами. І в основу цих новин лягали виступи російських спікерів відомих, це були Соловйов, Скабеєва, депутати Госдуми, ну і так далі і тому подібне. Спікер Міністерства іноземних справ рф пані Захарова там дуже часто стріляла перлами, які ми використовували для роботи. Ці новини йшли 10-15 хвилин, не займали багато часу, люди сідали і дивилися. В процесі перегляду вдавалося отримувати від них якісь коменти, зупиняти новини і запитувати їхню думку по тій чи по іншій проблематиці, яка піднімалась в новинах. Ці випуски новин ми продовжуємо випускати і зараз для російськомовного глядача.
– Новини ви транслювали по телевізору чи це були пересувні пристрої?
– Оскільки там немає ні інтернету, ні світла, ми привозили з собою або планшет або ноутбук і працювали з ними. Брали також з собою колонку для того, щоб все було добре чути, включали і працювали. Це було на вулиці, в дворах. Ми їздили по людям, ми їздили ж не тільки в Суджу, ми їздили по різним населеним пунктам. Це було і Гуєво, і Казача Локня, і Лебедівка, і Свердліковка. Ну, одним словом, ми переміщувалися, і там, де ми бачили людей, ми намагалися показувати і давати їм можливість, що називається, вдихнути повітря свободи, почути правдиві новини.
– Тобто, по суті, як у старі добрі часи приїжджала кінопересувка і крутила кіножурнали якісь із колонками, так?
– Приблизно так, але підхід вже був дещо научний. Не просто, що включили новини і все. Ми після кожного показу намагалися дискутувати з людьми, наводили їм різні приклади, ми розповідали, як все відбувалась в Україні, що таке окупація росіянами, наприклад, Київщини, і як волонтери працювали, як привозили гуманітарну допомогу, як російські солдати і росгвардійці розстрілювали людей в Бучі, на вулиці Яблунській та Вокзальній. Для багатьох це було шоком – почути, що російська армія ґвалтувала жінок, дітей, розстрілювали літніх людей. Вони не могли в це повірити, тому що для них збройні сили росії це такий собі ідеал. Але згодом, коли ми почали спілкуватися, думки людей поступово почали змінюватися.
– Що ви робили окрім такої просвітницької роботи?
– Окрім того, ми розпочали велику роботу, я вважаю, це згідно Женевських конвенцій по пошуку людей. Оскільки по Женевським конвенціям ми маємо давати можливість забезпечити якийсь зв’язок, листування з рідними і близькими. Ми вирішили показувати на YouTube каналі щось на кшталт програми “Жди меня”. Ми показували людей, які зверталися до своїх родин, які виїхали, які просто проживали в інших містах, селах, в Україні, в Сполучених Штатах, в Німеччині, в Дубаях і тому подібне. Ну, вони передавали вітання, розповідали, як вони живуть, як їм живеться, як до них ставляться Збройні Сили України. До нас почали дуже масово звертатися люди з проханнями розшукати їхніх рідних, близьких.
– Близьких, які залишалися в Україні, чи рідних близьких, які були на Курщині?
– Рідних близьких, які залишилися в Суджанському районі. Всього залишилось в районі близько двох тисяч людей. І окрім інформування, нам додалася така ще велика місія по пошуку людей. Розуміючи те, що 10-15 хвилин все ж таки невеликий час, а багато часу займає пошук людей, але інформування мало би відбуватися. Ми перейшли до досить короткого формату інформування населення. Ми брали витяжку з новин російського телебачення, з їхніх основних спікерів. Це було дві-три хвилини максимум, показували людям і відразу намагалися зав’язати, так би мовити, дискусію про те, що вони почули. Питали “Як ви вважаєте?” Зрозуміло, що в більшості випадків мова йшла про дії росіян.
Наприклад, колишня депутатка Держдуми рф Наталія Нарочницька закликала закидати бомбами самих же росіян. Вона заявила, що в Курській області, де відбувається операція Сил оборони України, потрібно влаштувати килимові бомбардування авіацією. Мені доводилось розповідати людям, що таке “бомбардування ковровим методом”, а потім запитав: “Як ви вважаєте, чи правильно думає екс-депутат Госдуми про те, що потрібно вас і нас разом знищити?” Тут вже, коли питання ставало про життя та здоров’я, люди починали усвідомлювати, що вони для російської влади пропащі. І коли ми показували новини, в яких розповідали про те, що українські військові масово розстрілюють мирне населення в Суджі, що їх вивозять в незрозумілому напрямку і задавали запитання: “Чи знаєте ви такі випадки?”, люди самі спростовували цю маячню. Тобто ми відразу розвінчували російські міфи, пропаганду про негарне, недобре ставлення, про звірства українських Збройних сил до мирного населення.
Ми розуміли, що в такий спосіб ми змушуємо російські пропагандистські канали думати перед тим, як щось ставити, тому що на їхні закиди будь-які там, наприклад, про концтабір. Якось з’явилась інформація про створення концтабору на території школи-інтернату. Ми відразу з цим же повідомленням прийшли до людей і почули від них відповіді на кшталт: “Да она дура! Она вообще не понимает, что говорит. Вы к нам относитесь лучше, чем наши вооруженные силы, чем наша власть”. Тобто, люди почали розуміти, для чого це робиться.
– То був ще серпень чи вже вересень? В які числа відбувалися ці зміни?
– Всі зміни відбувалися в проміжок часу вересень-жовтень. Да, тому що робота кропітка і вимагала дуже багато затрат часу на спілкування з людьми. Ми ще весь час займались пошуком людей і це надавало зворотній зв’язок з їхніми рідними, близькими. Ми також випускали програму “Ненужные люди путина”. Одним словом, станом на початок жовтня ми вже мали певний результат нашої роботи, ми бачили вже ясність в очах людей. Вони розуміли, що настане час, коли російська армія почне наступати і що це буде дуже небезпечно. Ми приводили приклади таких міст, як Бахмут, Маріуполь, Авдіївка, показували їм ці відео, світлини з цих міст, де було зрозуміло, що російська армія під час наступу повністю знищує населені пункти, зносить все під фундамент і, ну, ми не лякали, ми пояснювали, що в російській армії така тактика. І ймовірніше за все, це буде і у вас.
До речі, станом на 1 жовтня в самому місті Суджа вже було знищено понад 250 будівель. Вони були знищені дронами і авіаударами, КАБами.
– А цивільні що робили?
– Досить велика кількість людей уже знаходилася в школі-інтернаті, вони переміщалися туди з різних сіл. Інтернат – це був цілий комплекс, де був учбовий і житловий корпус. Учбовий росіяни спалили ракетою, а в житловому люди жили. Там медичний догляд був – медики працювали щоденно з комендатури. Ми харчі завозили туди, і газ там був, і вода була питна, і технічна, де люди могли попрати свої речі, помитися і тому подібне.
– Відразу питання з приводу їжі та води. Цим місцеве населення забезпечували з України чи якісь російські були постачання?
– Жодної російські поставки, жодної поставки від міжнародних гуманітарних організацій не було. Також не було ніяких поставок медикаментів. Всі поставки провізії, питної води забезпечувала Сумська обласна адміністрація через комендатуру.
Це все безкоштовно роздавалось місцевим мешканцям. Великим питанням, найбільш гострим питанням були медикаменти для людей з хронічними захворюваннями. Це астма, цукровий діабет, простатит, тому що ліків там не було. Люди порозбирали ліки, які були в аптеках, але забезпечити всіх специфічними медикаментами, було насправді проблематично. Наприклад, діабетикам я віддавав свій власний інсулін і роздав його весь. Залишився там з мінімальним запасом інсуліну і був такий випадок, що навіть прийшлось собі докуповувати, тому що роздав людям.
Загалом, медичний догляд та медичне забезпечення відбувалося за рахунок підрозділу комендатури Національної гвардії, в складі якої були медики. І це були виїзди і по населених пунктах, і стаціонарно приймали людей в інтернаті. Доречі, 22 серпня молода жінка народила хлопчика Михайла в місті Суми. Нами була надана допомога – там ситуація була досить складна, могла загинути і мама, і дитина, але завдяки нашим військовим ця жінка вчасно потрапила до медиків, і дитина народилась здорова.
– Яка зараз обстановка на контрольованих територіях?
– Складна. Ближче до середини жовтня росіяни почали досить активні авіаційні обстріли населених пунктів. А саме Сверлікову, Лебедівку і безпосередньо саме місто Суджу. Саме тоді було прийнято рішення про евакуацію людей з дітьми із населених пунктів Лебедівка, Свердлівка, в Суджу. Але обстріли міста Суджа з кожним днем все ближче і ближче наближалися до інтернату і було прийнято рішення про евакуацію людей в кількості 46 чоловік. Із них було 12 дітей, решта – це члени родин, яких було вивезено в місто Суми, а звідси було переправлено до Білорусі, звідки вони потрапили в росію. Це все було зроблено завдяки роботі цивільно-військового співробітництва, медиків, які супроводжували на всьому шляху та міжнародному Червоному Хресту.
– Скільки взагалі людей було на підконтрольній ЗСУ території у Суджі, в інших місцях, аби зрозуміти обсяги продовольчої та іншої допомоги?
– На території, які контролювали Збройні сили України, знаходилося близько 2 тисяч людей. Решта населення втекло, да, залишивши хворих людей, тих людей, які не змогли, не мали транспорту виїхати, або по якимось тим чи іншим причинам просто не встигли фізично виїхати. Значить, за весь час, ну в мене інформація станом на 30 грудня в Суджанському районі померло, загинуло 110 людей. Понад 100 людей отримало поранення. Загинувших було там станом на 30-те 36 чоловік, це ті, що загинули в результаті обстрілу російських ракет. Але більшість із тих, хто померли власною смертю, Я би, щонайменше, ще 50% додав, що це люди померли внаслідок обстрілів, тому що люди помирали від серцевої недостатності, від загострення хронічних захворювань. А оскільки не всі живуть разом, а окремо, то деякі люди просто помирали і ми знаходили їх через день, через два, то й через тиждень. З настанням холодів військова комендатура взяла на себе зобов’язання обігріву населення. Тобто ми встановили пічне опалення в інтернаті. Шукали будинки, в яких залишилось пічне опалення і розміщали туди новоприбулих людей .
Спілкувався Олександр Шульман для сайту групи ІС
Інформація – одна з граней війни! Підписуйтесь на акаунт «Інформаційного спротиву» в Twitter, а також на наш канал в Telegram. Разом до Перемоги!