Роман о журналисте на войне готовится к печати: автор просит о поддержке

-

Читайте также

Одеські курсанти-моряки склали Військову присягу біля бойових кораблів

Близько ста курсантів Інституту ВМС та Відділення військової підготовки морехідного коледжу технічного флоту Національного університету «Одеська морська академія» склали...

СБУ викрила інтернет-пропагандиста, який підбурював до міжнаціональної ворожнечі. ФОТО

В Умані напередодні святкування Рош га-Шана СБУ викрила інтернет-пропагандиста, який̆ закликав до міжнаціональної ворожнечі, повідомили у відомстві. Мешканець Умані на...

Турция обеспокоена осуждением крымских татар судом Ростова

Министерство иностранных дел Турции сообщило, что Анкара обеспокоена осуждением российским судом группы крымских татар. Об этом говорится в заявлении...

Роман о головокружительных приключениях репортера на войне готовится выпустить журналист Юрий Луканов, который обращается за помощью к потенциальным читателям. В книгу также войдут фантасмагорические рассказы, описывающие жизнь в Украине при условии, что Донбасс войдет в состав Украины на правах автономии.

В романе, который называется «Репортер Волковский, или сказки Андерсена» запечатлен как собственный опыт автора, так и опыт многих других журналистов.

Роман состоит из ряда сногсшибательных историй, которые переживает главный герой — журналист по фамилии Волковский.

Он не только освещает войну, но и вытягивает в Крыму из плена французского коллегу. Это произошло благодаря изобретательности Волковского и его друга, донецкого журналиста авантюрного Сергея Сухобокова.

Но вскоре война приходит на Донбасс, и вот уже Сухобоков в плену. Волковский отправляется его спасать, и упс — сам попадает в плен. Они оказываются перед моральным выбором: соврать в пользу российской пропаганды и выйти на свободу или сохранять молчание и оставаться в плену с риском для жизни и здоровья.

Волковский также волонтерит для украинской армии. И так же попадает в историю: должен выполнять взятые на себя обязательства больничной койке. По ходу у него завязывается роман с полькой, случаются  словесные столкновения с «уставшими от войны» и так далее.

Сюжеты фантасмагорических рассказов свидетельствуют, что в случае возвращения Донбасса в Украине на правах автономии мир в стране наступит лишь формально. де факто продлится война.

Предисловие к роману написал известный политолог британец украинского происхождения Тарас Кузьо, который знает цену этой войне, потому что бывал в зоне боевых действий и опубликовал документальную книгу о войне Путина против России.

«Но перед изданием книги я бы хотел провести своеобразный мониторинг. — обращается автор к читателям, — Предлагаю вам предварительно заплатить за книгу. Объем ее где-то 330 тыс. знаков. Буду благодарен, если вы за каждый экземпляр переведете 200 гривен на карточку, номер которой указан ниже. Иностранцы могут перевести 10 долларов на номер еще одной карты. Если вы решите поддержать мой проект более солидными суммами, то плюс вам в карму. От количества ваших заказов будет зависеть тираж книги.

Все те, кто перечислил деньги, получат экземпляр книги после ее публикации. Доставка за счет заказчика.

После перевода средств напишите мне на электронный адрес, указав тему «Роман о войне»: [email protected].

Приватбанк, Луканов Юрий Вадимович:

4149629330193111 — гривна

Privatbank, Yuriy Lukanov:

4731219630404337 — USD.

Справка ИС: Юрий Луканов с 2013 по 2016 год написал около сотни репортаже с Майдана, Крыма, Донбаса. Два года тому назад издал  документальную книгу «Прессовальная машина: как Россия уничтожала свободу слова в Крыму». Он известен тем, что в свое время снял первый несоветский документальный фильм о Степане Бандере — «Три любви Степана Бандеры», издал первую независимую книгу о действующем в то время президенте «Третий президент. Политический портрет Леонида Кучмы». В этом году издал сборник политических эпиграмм «Янелох».

«Репортер Волковський, або казки Андерсена». Уривок з роману

…Вони зустрілися зненацька у щойно звільненому місті. Біля пам’ятника Леніну. Анджей опинився там випадково. Він побачив цей пам’ятник і подумав, що в цьому є якась символіка. Щойно він спостерігав  втілення ленінських ідеалів.

Перехожі на вулиці  розказали йому, що за рогом пограбували магазин і він відправився туди. Там побачив жінку, яка стояла посеред торгового  залу  з майже порожніми полицями. 

Деінде на полицях виднілося взуття. Але то була або одна  туфля з поламаним високим  підбором. Або пара босоніжок, однак чомусь різного кольору. Та переважно на полицях стояли цінники. Просто цінники і ніякого товару.

Жінка  плакала. Вона б нагадувала  зламану розпачем людину, якби не її лайка. Вона так енергійно сварилася, що видно було:  вона аж ніяк не зламана цією ситуацією. Відчувалося: сльози висохнуть і вона долатиме свої неприємності з подвійною енергією.

— Шоб вам, падлам, ноги в моєму взутті повідсихали! – кричала жінка  неголосно, але виразно, —  Шоб ви, падли, падали на кожному кроці і розбивали собі ваші погані бошки.

Вона помітіла Анджея, кілька секунд мовчки дівілася на него заплаканімі очима. Потім зневажліво запитала:

— А ти шо приперся? Не встиг скомуніздити і прийшов підібрати залишки?

— Ні. Я журналіст.

— Так ось, журналіст, напиши там у себе в Америках, — вона, мабуть, зразу вловіла его акцент, — шо тут на Данбассе живуть жадібні гандони. Найбільше вони люблять шару.

— Я поляк, а не американець. Що таке шара?

— Ти не знаєш, шо таке шара? — вона припинила  плакати і подивилася  на Анджея з непідробнім інтересом, — Ля, та ти зовсім темний. Ти в бога віриш? Католик чи що?

— Так.

— Шара, вона ж халява, — це єдина заповідь, в яку наш тутешній народ вірить, як інші народи вірять в десять заповідей. Шара — це коли ти с@издиш чуже, і тобі за це нічого не буде. І не тільки не буде — ти ще й ходиш гордий, пишаєшся. А тебе все поважати будуть і на тебе рівнятися.

— Ви так говорите, ніби не місцева.

— Чорт мене смикнув тут народитися. Місцева! Ще якась місцева. Просто не пощастило мені: навчилася мізками думати, а не так, як ці … Тому не тіки знаю, але і розумію всю цю падаль так добре.

Анджей  після цієї розмови  почав значно глибше  усвідомлювати причини того, що  відбувається в цьому регіоні України. За кілька місяців перебування на цій  війні він узяв десятки інтерв’ю. І постійно відчував фальш. Йому розказували, що воюють за донецьку народну республіку, або за новоросію, або  за Росію.

Він  не міг збагнути, чому прихильники вигаданих і міфологізованих державних  утворень вірять, що тільки-но днр чи новоросія з`являться на карті світу,  так зразу їм всім стане добре і вони заживуть, як  у казці. Чому вони вірять, що приєднання до Росії негайно принесе їм добробут? Для чого Путіну їх годувати? – вони на це питання не могли відповісти. Лише плели щось про братній народ, який «русских братьев не бросает в беде».

Власниця пограбованого  взуттєвого магазину розставила всі крапки над «і». 

— Коли  ці прийшли … ну, московські укупі з місцевою шпаною. Вони тут відкрили штаб. Он там, навпроти. Я ж не дурна. Ясно, шо вони на мій магазин око поклали. Пішла до них, занесла пачку бабла. Раніше прокурорським платила. А тепер цим. А мені яка різниця? Ну, думаю, добазарилися. Перестрахувалась. Вони таки не чіпали. А коли  пішли, а укри не прийшли ще, то мені дзвонять: твій магазин грабують. Хто, бля, грабує? Як грабує? Влада пішла. І вони, бля, оборзіли- нікому стало їм по зубах надавати. Натовп прийшов. Двері виламав і все змів. Їхні батьки і брати і воюють за це, і вбивають за це — шоб їм завжди шара  була.

— Ви б до міліції звернулися.

— До міліції? Ну видно, шо ти не  отсюдова. Мусори  їм ще допоможуть сперти шось. А мене в кутузку засунуть, — вона стисла руки в кулаки, — Сама розберуся. Вони без батога борзіють. А коли їм кулак покажеш, то шовковими стають. Приповзуть ще вибачення просити. І взуття назад притягнуть. Я ж їх усіх, сук страшних, знаю …

Він побажав їй триматися  і побрів собі в сторону центру. Хоча після звільнення українськими військами стрілянина затихла, але  вулиці  ще перекривали барикади. Біля них були обладнані землянки і бомбосховища.  На бетонних плитах виднілися сліди від куль. Біля однієї сушилася  чоловіча білизна – тікали так, що не встигли прихопити.   

На центральній площі він уздрів невеличкий натовп. Чоловік двісті, Направився туди поцікавитися, що сталося.

Іван Волковський  теж опинився там, але не випадково. Він дізнався, що місцеві проукраїнські  активісти влаштували флеш-моб у соціальних мережах і домовилися звалити Леніна. Коли він підійшов до монументу, то побачив під ним бронетранспортер з українським прапором. Біля нього валявся прапор донецької народної республіки. Виглядав так, наче об нього витирали ноги. Солдати  просто стояли, але весь їхній вигляд показував, що вони не дозволять нищити комуністичного ідола.

— Хлопці, а на біса вам те одоробло  захищати? – звернувся Іван до військових, — Я журналіст з Києва, працюю для «Огляд новин».

— Я б його сам скинув, — відказав боєць років тридцяти, — ну ж командування  наказало не розхитувати ситуацію в місті.

— Яку, нах,  ситуацію? – запитав невдоволено місцевий чоловік з червоно-чорним  бандерівським прапором у руках,

— Всі лугандони сидять, як щури, в своїх норах і ніс не показують. Вони сміливі, коли тут росіські, бля@, брати з автоматами по поребрика сновигають і їм зброю роздають.

— Сьогодні  два квартали звідсіля  пограбували взуттєвий магазин, — почувся голос з польським акцентом,- Власниця плаче , бо не знає як кредит віддавати буде. Чому б вам її не захистити?

— Це справа міліції. – одказав солдат. 

— Анджей, це ти? – радісно вигукнув Іван.

— А хто ж іще!!!

Вони були знайомі ще по Києву, куди поляк   приїздив висвітлювати вибори або політичні кризи. Бачилися у Грузії під час війни. І під час Майдану зустрічалися у всіх його гарячих точках.

— Вєтам пана, — сказав  Іван по-польськи.

— Чешч.

Вони радісно обнялися.

— Де б я тебе ще зустрів! —  вимовив Анджей.

-Там, де стріляють, —  відказав Іван.

— Я чув, що ти в полоні сидів у лугандонів.

— Було діло, — підтвердив Іван, — Дали мені по голові  так, що я думав вона трісне, як кокосовий горіх. З’їздив так друга виручати. І сам в мгб потрапив. Хотіли з нас шпигунів зробити. Лупцювали добряче. Але, мабуть, зрозуміли, що з мене користі як з козла молока. Або шуму в пресі злякалися. Про мене багато писали. Коротше, відпустили через півтора  тижні. А ти як?

— Якшо не рахувати, що мене хотіли застрелити, то непогано.

—   Хто це такий сміливий?

– Один скурвий син на блок-посту у Слов’янську  мені весь час розказував про падлючих  пшеків, які зрадили рускій мір і проти нього воюють. А потім я побачив його мертвого. Як це у вас кажуть? Не копай яму іншому.

При вході до готелю  все   ще стояв спалений тролейбус, нагадуючи про недавні бої. Його підпалили у день початку збройного протистояння. Відео палаючого тролейбуса  миттєво  облетіло інтернет –  на той час це ще була дивовижа.

В будинку навпроти готелю,   замість однієї квартири,  на другому  поверсі зяяла діра. Колись сюди влучила міна або снаряд.  Хоча вже стемніло, але вікна будинку не світилися. Певне, люди повиїздили звідти.

На дверях готелю  висіла табличка «Не працює». Але вони домовилися з адміністратором і він виділив їм два номери.

Чого їх поселили саме на сьомому поверсі  — одному богу відомо. Вони не з’ясовували.

Ліфт не працював. На гору мусили  пертися пішки.  Але спасибі хоч так, бо інакше довелося б до солдатів проситися — в якусь імпровізовану казарму чи армійський  намет.

Та ще й води не було. Не тільки в готелі, а й в усьому місті. Біля їхніх номерів вони виявили наповнені водою кілька пластикових пляшок. Ну,  щоб змивати після себе в унітазі.

Іван відімкнув двері, кинув рюкзак і зайшов до туалетної кімнати. На всяк випадок крутнув кран і звідти —  о, диво! — полився тоненький струмочок. Іван три дні не мився при температурі повітря до 30 градусів. Пропотів так, що почував себе просоленою рибою.

Він миттю заскочив до Анджея, сказав, що вода є і треба прийняти душ, поки вона не припинилася. Повернувся назад, похапцем роздягнувся і стрибнув у ванну. Так само похапцем намилився і направив на себе кволу  воду.

Поки він підставляв різні намилені частини тіла  під струмочок, його фантазія розігралася й він уявив, що несподівано почався  бій і він голим, розбризкуючи мильну піну, біжить по сходах вниз  з фотокамерою в руках, щоб встигнути зафіксувати найдраматичніші епізоди.

Йому стало смішно. Він ледь стримувався, аби  не розреготатися вголос. Якби кілька місяців тому йому розказали  про такі його відчуття, то він назвав би того, хто  таке фантазує та ще й  сміється, психічно хворою людино. Бо як можна сміятися, коли  ти знімаєш загибель людей?

Однак, війна змінює сталі уявлення. Іван переконався: те, що в часи миру здавалося диким і неймовірним, на війні ставало нормою. Навіть смерть він перестав сприймати як надзвичайну ситуацію. А побачивши її вперше – він був шокований. Це сталося ще до того, як він сам ледь  не загинув від снаряду, який поцілив у його автобус дорогою до Донецька.

Іван тоді зразу згадав ту  тітку років п’ятдесяти, яка хотіла пройти український блок-пост, де  він збирав матеріал на  репортаж. Він зустрічав її під Обласною  державною адміністрацією, коли її захопили прихильники днр, але війна ще не почалася. Периметр перед входом майбутні терористи оточили мішками з піском, колючим дротом і автомобільними шинами. Там висіли плакати, які славили днр і Росію, викривали бандерівців, закликали Європу і Америку дати спокій Україні.

Вона підскочила до нього, ухопила за руку саме тоді, коли він фотографував опудало Обами.

— Ти якого тут фотографуєш?

— Навіщо ви мене за руку взяли? Ви думаєте, що я втечу?

— Ану показуй, що нафотографував. Ти журналіст, напевно. Брехун. Тут вже не один по соплу відгріб.

— Я цього виродка Обаму фотографую. Класно як зробили опудало це. Друзям пошлю — вони помруть від сміху. Таке тільки донеччани зуміли придумати.

— Тобі справді подобається? — вона недовірліво подивуватися на Волковського, — Брешеш напевно.

— А навіщо б я його фотографував?

Йому тоді вдалося обманути її пильність і вона дала Іванові спокій. Інакше вона б могла покликати активістів, які українських журналістів просто били. А з початком війни забирали в полон. Лише російських – майже гарантовано не чіпали. Вважали їх своїми.

Під ОДА тусувалася маса таких тіток. Спільним для них був неймовірний несмак у вбранні. Справа навіть не в тому, що вбиралися бідно.  Їхній одяг мав  не поєднувані між собою кольори  спідниць, кофт, футболок, спортивних штанів. Вся ця яскравість зливалася в одну барву – тоскно сіру.

На переважній більшості  їхніх облич закарбувалася якась  втома і  ущербність. На них прочитувалася ненависть до свого власного життя, а заодно – до всіх оточуючих.

А особливо до всяких чужаків: бандерівців з Києва і Львова, геїв з Європи, Обами, Меркель – всіх тих, кого вони жодного разу не бачили вживу, бо ніколи не виїздили далі Донбасу. Хіба що дехто з них бував у Києві або навколишніх російських містах на зразок Ростова.

Ці жіночки поважали «свого» президента, котрий, хоч і не здійснив їхні сподівання на краще життя, але був  близький і зрозумілий. Він залізною рукою карав неслухняних, тих, хто насмілювався качати права. І нагороджував слухняних. Так їм здавалося. Досить  не висуватися і можна було міряти по нагороду. Їхній світ, хоч не відзначався комфортом, але був звичним і зрозумілим.

А тут в Києві зорганізувалася група, яку авторитетне  російське телебачення охрестило «київською хунтою»,  і за допомогою «ненависних америкосів» і «майданутих бандерівців зі Львова»  скинула його.  Зненацька пропала опора в житті. Звичний світ руйнувався.

Тим часом, з’явилися пацани, які обіцяли, що «братня Росія нам допоможе». Путін їм видавався таким самим, як Янукович, тільки кращим. Янукович втік. А Путін ніколи не втече. Він буде правити вічно. У них з`явилася надія і вони вийшли на боротьбу  з «київською хунтою». 

Вартовий на блок посту попросив тітку  відкрити сумку. Вона була великою і картатою —  з такими колись «човники» їздили до Польщі.  Тітка   покрученими пальцями з слідами грязі під нігтями розтібнула зіпер і саркастично забубнила: «Дивись, синку, ось трусенята. Тобі не треба? Але вони жіночі. Може, дружині подарунок? А ось баночки порожні, шоб помідори закручувати. Ви життя не дасте — потрібно до голодної зими готуватися. А ось м’ясорубка. З дачі несу. Бери, якщо тобі чогось треба. А ти думав тут бомбу знайти? Або кулемет. Ні, синку, я зброю у дворі закопала».

Іван помітив, що такі жіночки на блок-постах запопадливо посміхалися. Поводилися підкреслено шанобливо. Одна навіть вибачалася, що нема чого дати вартовим, бо «сама ледь  виживаю».

Вони   звикли поважати і боятися тих начальників, які були близько і могли їх покарати. Нині такими начальниками стали для них люди з автоматами — що з одного, що з іншого боку.

А ця тітка не боялася та ще й сказала на прощання:

— Прийшли на нашу землю кровопиці. Хто вас тут чекав?

— Тітонько, ідіть звідси, бо зараз, їй-бо, кулю пущу, — не витримав нарешті вусатий, молодий солдат і для певності труснув автоматом.

Тітка не те, щоб побігла, але прискорила ходу, важко тягнучи в руці картату сумку і щось злісно бурмочучи собі під носа.

В небі засвистіло. Вартові на блок-посту впали  на землю ближче до бетонної загорожі. Іван теж ткнувся носом в траву. Вибух був схожий на петарду, тільки значно голосніший. «Не долетіло», — сказав хтось із військових.

Іван подивився на дорогу. Побачив свіжу воронку, біля якої лежала та сама тітка і ворушила ногами. Рухи можна було б назвати кумедними, якби не калюжа крові, яка розлилася поруч з тілом.

Він підвівся на повен зріст, дивився на сцену людської смерті і відчував розпач.  Такий настрій з`являвся тоді, коли щось було дуже треба, чогось дуже хотілося досягти, але обставини не дозволяли. І не було на то ради. І хотілося бити кулаками стінку. Або комусь нахамити.

Юрий Луканов


Информация – одна из граней войны! Подписывайтесь на аккаунт «Информационного сопротивления» в Twitter – ссылки на наши эксклюзивы, а также самые резонансные новости Украины и мира

загрузка...

Свежее

Морська піхота США отримала нові ударні вертольоти AH-1Z Viper

Командування морської піхоти США оголосило, що ескадрилья легких ударних вертольотів морської піхоти 773 отримала свій перший комплект нових ударних...

Втрати російсько-окупаційних військ на Донбасі: опубліковано уточнені дані

Російсько-окупаційні війська на Донбасі продовжують зазнавати суттєвих втрат. Лише за останні дві доби, за уточненими даними, вони склали 5 осіб. Про це повідомив блогер...

Россия потребовала от главарей «ЛДНР» рассчитаться за поставленный газ

Представители Донецкого горсовета рассказывают о большой озабоченности в настоящее время «главы ДНР» Дениса Пушилина и так называемого» главы «правительства ДНР» Владимира Пашкова. Проблема у...