Психіка росіян сприймає лише аргумент переважаючої сили – психолог

-

Читайте также

Що з ними не так? Звідки в росіян така патологічна агресія? Чому мільйони дорослих і нібито адекватних зовні людей поводяться як маніяки-убивці? Відповіді на ці запитання нині намагається знайти кожна цивілізована людина. «Арміяinform» спробувала відшукати відповідь на них у розмові із соціальним та військовим психологом, письменником, членом Національної спілки письменників України Олегом Покальчуком.

Незадовго перед інтерв’ю ми попросили пана Олега ознайомитися із записками російського окупанта, такими собі «мемуарами», написаними солдатом зс рф О. Волоховим під час боїв на Харківщині. З висновків про аналіз цього тексту й почалася наша розмова.

— Пане Олеже, поділіться, будь-ласка, Вашими висновками, зробленими з аналізу записок російського окупанта про його участь у війні проти України. Яке враження справили на Вас його міркування про українців та про війну?

— Висновки щодо характеристики цієї особистості я здійснював за двома параметрами — з аналізу змісту даного тексту та аналізу почерку його автора.

Отже, що можна сказати про особливості характеру цього чоловіка?!

Основні риси його особистості — гнів, хронічна ображеність і доволі похмуре сприйняття життя. Цій людині притаманні імпульсивність, приховане несприйняття авторитетів: завжди є хтось або щось як привід для незадоволення. Всі ці якості формуються в рамках дуже великої емоційної затиснутості, яка в даному випадку, безумовно, викликана умовами виховання.

Тут зазвичай йдеться про репресії з боку батька або членів родини, що, до речі, не виключає одне одного, враховуючи російські особливості побутового життя.

Водночас у цієї людини є відчуття жертви — в лапках. Що це означає? Що він «ображений по життю», себто, говорячи українською літературною, — упосліджений.

Про які конкретно риси характеру ми можемо дізнатися з його записок?

І по щоденнику, і за почерком ми бачимо його нерішучість, бажання отримати максимум від життя та життєвих обставин, амбіційність, слухняність, але водночас — невміння співпрацювати.

Звідси випливає цікавий парадокс: людина вихована в тоталітарній системі слухняності, але вона виключає можливість кооперації в малій групі.

Також є відчутний конфлікт між очевидною реальністю і фактичними моделями його власної поведінки. Про це говорять і характер тексту, і характер почерку. Враховуючи, що перед нами людина вихована в умовах пропаганди, тобто в уявній реальності, ми бачимо ще один парадокс: характер такої особистості передбачає дії в певній послідовності, але водночас — певну нелогічність дій.

З історій, викладених у щоденнику, ми можемо вести мову про класичний когнітивний дисонанс всередині особистості, до того ж — пригнічений умовами виховання. Грамотність тексту і відносно акуратний почерк свідчать, що людину в школі вчили добре, водночас так само добре навчили всій отій муті, що називається «політична обстановка», про яку не раз йдеться в тексті.

У цілому текст дуже подібний до щоденників солдатів німецького вермахту, які мені доводилося вивчати. Вони з такою ж приреченістю описували свої похмурі військові будні, хіба що частіше згадували фюрера і своє начальство. Тобто солдати нацистської Німеччини 40-х років ХХ сторіччя перебували в умовах такої ж світоглядної моделі (у якій не передбачається іншої альтернативи), які і нинішні путінські солдати.

Ми маємо справу з класичним проявом жертви тоталітарного режиму. Причому жертви, яка на рівні свідомості не підозрює про власну психічну деформацію. На підсвідомому рівні базові характеристики цієї особистості, а також її соціальні установки перебувають у дуже сильному конфлікті і суперечності. Як людина слухняна, він іде на війну і намагається сам собі довести, що поводиться правильно, але всі обставини реальності, з якими він стикається, не породжують у ньому ніякого раціонального висновку стосовно того, що насправді відбувається в цій реальності, як буває у критично мислячих людей.

— Ви кажете, що конкретно цей російський солдат не сприймає авторитетів. Хіба таке можливо в умовах диктатури, чи то пак — авторитаризму?

— Розумієте, слухняність і дисциплінованість — це абсолютно різні речі. У нього є слухняність, і це, безумовно, слухняність вишколена. Він звик до того, що завжди є хтось «над ним», хто скаже йому, як і що робити.

А дисциплінованість передбачає стратегічне вписування в ситуацію: ти розумієш команди, які тобі віддають, усвідомлюєш і маєш можливість їх інтерпретувати. У нього такої інтерпретаційної моделі в голові немає в принципі. І це дуже цікаво, тому що тут ми маємо дуже чіткий, контрастний портрет тоталітарної людини.

— Про цього військового можна сказати, що він — характерний персонаж, породжений порядками тоталітарного режиму?

— Так, дуже типовий. Не типова, в даному випадку, лише його грамотність — орфографічна і граматична. Але це єдина відмінність. Тут автор вибивається із типово кривих граматичних конструкцій решти росіян, але внутрішньої різниці між ними немає. Тобто тут ми маємо класичний зразок тоталітарної моделі психіки.

Основні параметри, які свідчать на користь саме цієї моделі — спосіб, яким він описує реальність. Достатньо фактографічно і, за можливості, спостережливо, з подробицями, але він не робить із цієї реальності жодних висновків, він обмежений у цьому, не має внутрішнього психологічного права суперечити пропаганді, жертвою якої є. Це не підсвідома модель поведінки, а його базові установочні характеристики — нерішучість, намагання отримати максимум від життя, амбіційність, слухняність тощо.

Головне спостереження — його конфлікт між очевидною реальністю і критичною моделлю реальності, себто пропагандистською.

Цей окупант — абсолютно точна модель людини, вихованої в умовах тоталітарного режиму.

Він послідовний, правильно викладає тексти, правильно будує фрази. Але у нього є конфлікт між послідовністю і логічністю: його текст послідовний, але в ньому немає логіки, яка передбачає наявність критичного мислення.

Люди такого типу сприймають в діалозі лише аргумент переважаючої сили, все інше для них є ознакою слабкості і нижчості співрозмовника. Щоб стати аргументом, який долає ціннісні установки, сила має бути такою переконливою і очевидною, як описано в щоденнику.

— Ви маєте на увазі ЗСУ?

— Так, Збройні Сили України є саме тим аргументом, який росіяни сприймають.

— Можна сказати, що на цьому прикладі ми говоримо про російське суспільство в цілому?

— Так, у даному випадку цей окупант — абсолютно точна модель людини, вихованої в умовах тоталітарного режиму.

Про це свідчить редукованість аналітичної частини цього тексту, яка говорить про сильний внутрішній конфлікт. Я б сказав, що це драма, але не усвідомлена. Через такий затиснутий конфлікт людина перестає бути ініціативною в принципі. І саме це ми масово бачимо по поведінці російських солдатів на фронті: як тільки втрачається зовнішнє управління, вони стають абсолютно безпорадні. Навіть якщо вони мають хороші особисті бойові якості, в даному випадку це немає вже значення — немає начальника, значить мізки самостійно на ініціативу не працюють.

— Невже пропаганда здатна так потужно «перекроїти» характер людини?

— Насправді для поточного режиму в рф це було нескладно. Покоління росіян зростали в умовах неволі, нинішнє — не виняток, вони іншого життя не знають, тому між ними і державою панує повний консенсус.

Однак щодо цього конкретного росіянина, чиї записки ми обговорюємо, треба зробити застереження — його грамотність не типова, він — це краще з гіршого. Але його рівень освіти говорить про те, що людина ретельно засвоювала інформацію, яку їй подавала пропаганда. Дурна людина, з точки зору пропаганди, не може засвоїти навіть шкільну програму, бо їй бракує клепки. А цей персонаж вчився добре, а відтак свідомо поглинав пропаганду як прийнятний для себе інформаційний продукт. Тобто це людина з переконаннями, причому навіть не з ідеологічними, а з культурно-антропологічними. Йому чітко зрозуміло, хто є «хохли», а хто — «ми». Така картина світу в нього не викликає жодних сумнівів.

Людей такого типу переконати важко, адже це типові нацисти.

Пригадую, для мене було колись шокуючим відкриттям, що лікар-психіатр Нюрнберзького трибуналу підполковник Дуглас Келлі через кілька років після трибуналу покінчив життя самогубством. Під час суду над воєнними злочинцями йому доручили виявити в нацистських лідерів психічні порушення чи хвороби, через які вони вчиняли злочини проти людяності. Для людей здорового глузду здавалося цілком очевидним, що тільки психічно хворі могли знищити мільйони цивільних людей. Для Дугласа Келлі стало шоком те, що ці абсолютні воєнні злочинці виявилися психічно здоровими людьми. Він не витримав усвідомлення цього факту й добровільно пішов із життя.

Нелюд і звір може бути психічно нормальним гомосапієнсом, є такий парадокс. Це не патологія, це людина з такими світоглядними установками, закладеними в її голову пропагандою і вихованням.

Повертаючись до російського солдата, упевнений — це людина психічно здорова, і це абсолютний злочинець, класичний нацист. І, на жаль, така людина не піддається перевихованню.

— Як Ви оцінюєте процес денацифікації, або перевиховання населення гітлерівської Німеччини після 1945 року?

— Я вважаю його абсолютно невдалим. Колись мене цікавив цей процес у цілому, я писав кілька статей про денацифікацію Німеччини. Що ж виявилося?

Вважається, що старт денацифікації дав міжнародний трибунал у Нюрнберзі. Сам трибунал мав стати особливою формою покарання нацистів за масові злочини. Для її реалізації слід було створити новий судовий кодекс, у якому злочини нацистів вважалися б злочинами, адже на той час в історії людства таких безпрецедентних жахіть ще ніхто не вчиняв.

Був досвід Першої світової війни, але вчинені тоді злочини були «звичайними», і за них карали за чинними на той момент законами. Німецькі нацисти виявилися «першопрохідцями» в масовому геноциді, котрий потребував нових підходів у юриспруденції.

Після Другої світової війни раптом з’ясувалося, що до злочинів нацистів причетна надзвичайно велика кількість людей — понад 6 мільйонів громадян Німеччини. Стало зрозуміло, що це — глухий кут, покарати всіх злочинців не вдасться. У демократичних країн банально не існувало фізичної можливості ув’язнити таку кількість людей для відбуття покарання (сталінський досвід наповнення концтаборів тут оминемо).

Водночас перед країнами-переможцями постала ще одна проблема — з ким їм співпрацювати на окупованих територіях? Серед кого шукати нових колаборантів, які б здійснювали управління окупованими територіями, мешканці яких підлягали денацифікації?

Якщо ми подивимося уважніше на картину повоєнної Німеччини, то побачимо, що чимало воєнних злочинців отримали умовні терміни, працювали в судах, у поліції, в урядових структурах.

Альянс переможців, якщо пам’ятаєте, розділив Німеччину на дві окупаційні зони: західну (підпорядковану демократичним країнам) та східну (підпорядковану тоталітарному режиму срср). Колишні нацисти, які опинилися у ФРН, швидко адаптувалися до буржуазної дійсності, бо ще не так давно, до нацистського періоду, вони жили в ній, і невдовзі, скажімо так, почали життя з чистого листа. Вони прийняли ситуацію дуже просто — все окей, повертаємося до передвоєнного ладу, тільки хазяї в нас тепер нові.

Своєю чергою радянська зона окупації (НДР) перетворилася на тоталітарний режим, гірший за нацизм. Тут нацистські установки 3-го рейху були, фактично, пролонговані ще на 45 років.

— І симпатиків путінського режиму рф, або, як зараз кажуть, путінферштеєрів, теж найбільше серед вихідців з НДР?

— Безумовно! Це відбувається мало не автоматично, бо нацизм і комунізм — брати по крові.

— Наразі в нас ідуть розмови про те, що буде з росією після нашої перемоги. Яким вам бачиться її майбутнє з огляду на такий непростий психологічний портрет типового росіянина?

— Якщо росіяни будуть відчувати себе в зоні окупації, навіть якщо їх країна залишиться незалежною державою, вони будуть слухатися «начальства», підкорятися встановленому над ними урядом. Тобто поводитимуться так само, як звичайні постнацисти. Пересічному росіянину просто розкажуть по телевізору, що тепер у нього лідер не путін, той скаже — добре, будемо робити те, що скаже новий лідер. Якщо так станеться, то у нас, в українців, є шанс на тривале мирне співіснування з рф. Можливо, ми навіть дочекаємося на якісь позитивні зміни в цьому суспільстві.

Якщо будуть намагання розвивати в рф демократію — станеться катастрофа.

Як показує історія, росіян на демократію вистачає максимум на 2–3 роки, потім вони знову починають копилити губу, повертаються до тоталітарних форм правління та до відновлення своєї «імперської величі».

— Нині на різних міжнародних майданчиках дискутується тема «хороших русскіх». Як би ви порадили ставитися до них?

— Як кажуть, на війні краще мати ефективного спільника, ніж поганого друга. «Хороших русскіх» треба розглядати як спільників, але без сентиментів, без всілякої сопливої гуманітарщини. Це люди, у яких на даний момент є спільні з нами інтереси. Але мотиви різні — у них свої, у нас свої. Їх не треба відкидати, тому що зараз нам вигідне їхнє існування.

Нагадаю такий історичний приклад.

Під час Другої світової війни спецслужби США скористалися допомогою італійської мафії для висадки своїх військ на Сицилії. За це мафія виторгувала певні економічні преференції в повоєнній Америці. Пізніше кримінальники перетворилися на значну загрозу національній безпеці, й лише ціною надзвичайних зусиль вдалося їх подолати.

З «хорошими русскімі», які хочуть допомогти повалити путінський режим, буде та ж сама історія, як з італійською мафією. Якщо демократичні країни дадуть їм все, що вони хочуть — підтримку, владу, повноцінну самостійність тощо, — вони вимагатимуть «свій шматок пирога» після перемоги над путінським режимом. Якщо їм дозволять керувати країною самостійно, з часом вони знову візьмуться за своє і збудують нову форму тоталітарного режиму по-російськи.


Інформація — одна з граней війни! Підписуйтесь на акаунт «Інформаційного спротиву» в Twitter, а також на наш канал в Telegram. Разом до Перемоги!

Свежее

Литва не дозволила ввозити на свою територію залізничну цистерну з путінською свастикою

Митниця Литви не дозволила ввозити з білорусі залізничну цистерну з добривами з білорусі, на яку було нанесено путінську свастику.  Про...